Array Антология - Українська модерна проза

Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві – Боже, що це?!

– Досить! – крикнув він, кинув п’ятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.

– Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.

Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.

– Пані сплять!

Побіг до своєї робітні, блиснуло світло – образу не було на стіні – насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.

– Де образ? – гримнув суворо.

– Я не знаю, – прогомоніла Оксана.

– Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, – скрикнув він несамовито.

– Та пані спалили!

– Що? Спалили?

– Порубали на кусні і спалили!..

– Геть!

Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:

– Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!

Жінка з острахом прокинулась.

– Чого хочеш від мене?

– Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!

– Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, п’янюго!

Кинувся на неї, як звір шалений.

– Я – п’янюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання… але до святої речі тобі зась!

Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.

Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди…

Сонце звертає з півдня над диким гірським провалом. По однім боці зеленою стіною підіймається з провалу на гребенястій горі темний бір. По другім боці провалу станула висока скельна стіна, завершена чатинним лісом. А на дні пропасті котиться з гуком і шумом зелено-біла ріка. На середині стіни до одної каменюки причепилася береза. Під нею сидить Іван, блідий як смерть…

Його волосся покудовчене та запорошене світиться від поту, на чолі зарисувалася глибока зморшка – тільки очі дивно світяться…

Він дивиться в пропасть. Вода розбивається по бовдурах і вивертах білою піною, паде вгнутими водопадами, відкачується спіненими валами вгору і взад та розпливається зелено-білим шумом на глибіні, міниться до сонця. А сонце прище огнистими іскрами, пестить золотим світлом розбурхане плесо, красить воду сміхом золото-цвітним. Сміється до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев відбивається від скелистої стіни і несеться на темний бір, розливаючись жалісним шумом по лісовій глуші. А з темних нетрів щось наче стогне, жалібно квилить, іде по лісі і плаче…

А ріка так шумить і шумить…

Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибінь під водопадом. Йому здається, що звідти виходить той плач, вода розбивається об каменисті звали, в ній товчеться об каміння щось живе, людське, побите, покривавлене і плаче з пінявої хвилі… І стелиться той плач до нього по спадистій скелі, чіпається за бур’ян, що вихопився з-під каміння, повзе вгору по мохові, драпається на камінний виприск під його ногами, лягає на його душу та й тягне його за серце…

А вода так шумить і шумить…

Тягне його до тої води, до тої крутежі осрібленої шумом. А з неї викочується хвиля, піниться живою струєю, міниться веселкою, біла та ясна, звивається під ударами об камінь, як жива людина. Ось і виринає з піни біле тіло, жіночі груди, личко… личко його жінки!

Закрив очі руками і впав на камінь.

В очах його потемніло, – знявся рій дум над головою, закуйовдився чорним снігом і надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягається коло його, розливається клекотом, його тіло облите довкола срібною піною. А з неї виринає якась біла рука, бере його за серце і тягне до води.

А вода так шумить і шумить…

Що це? То його дружина – така ясна та біла тягне його до себе серед срібної піни та шуму! Притягає його раменами до свого тіла білого, як сніг, обкручується коло нього, як вуж, і лоскоче сміючись, залоскотала його з пожадливим реготом, вп’ялилась в уста гарячими устами, як п’явка, і несе його, несе кудись під воду!..

А вода так шумить і шумить…

Хвиля носить ними повз наїжені кременисті гребені, ударила його грудьми об камінь, тріснула головою об скалу, а жінка все сміється, така рада, втішена, несе його щораз глибше і глибше під воду.