Array Антология - Українська модерна проза

Голос занімів, тільки шум пішов по кімнаті. Іван підняв очі – з яснояви ні сліду…

– Ох! – стогнала Ганна. Він глянув, чи не збудилась – та вона спала камінним сном, як сон-трава по бурі, ясніла, як мармурова статуя, вабила красою свого тіла, як Єва яблуком розкоші.

– Лиши її і вертайся в гори! – повторяв слова артист.

«Не пущу його, не пущу, він мій!» – шибнули йому в голові слова, вирвані крізь сон з глибини душі Ганни.

– Не пустить, га-га! – зареготався він демонічним сміхом. – Не пустить, доки буде жити!

– А якби… – прошептав зміненим суворим тоном. На бліде його обличчя висунулась понура тінь – знов заблиснула та сама думка і в кінці заграла з незвичайною рішучістю.

– Так, мушу!.. Для неї ліпше і для мене…

Зимний піт облив його чоло. Зірвався і глянув мимовільно до дзеркала.

– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст і вибіг з кімнати в сад. На небі на світ займалося, меркотіли зорі, прижмурюючи свої бліді очі. Одна заблимала, заясніла, пірнула в безмежну глибінь сизої блакиті – і згасла в очах артиста.

У саду вхопив клітку і несе – станув на стежці.

Хтось ішов за ним! – ні, тихо скрізь, ніхто і не шершне. Ступив два-три кроки – ні, хтось іде! «Га, то мої кроки», – подумав. «Іде, щось, тріснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Підійшов до дверей, ступив на східці, станув – скрізь тихо. Щось свіркнуло – цвіркун збудився в траві. Тихо, аж тиша б’є в вуха…

Відчиняє двері – скрипнули і його серце застигло на місці.

«Чого я? То двері!» – отямився він. Увійшов у кімнату, як кіт, і станув, як злочинець. Гадюка збудилась і кидалась до світла, Ганна застогнала, зітхнувши глибоко.

Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…

Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає – Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.

Підійшов до Ганни і похилився над нею, – слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, б’ється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..

Тільки її серце б’ється і кров’ю шумить…

Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.

Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.

Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі…

Вернувся без пам’яті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу…

Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»

Приступив до дверей, приложив вухо і слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сій.

– А-ах! – рознісся страшний крик з іншої кімнати.

Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.

Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.

В ательє вбігла налякана Оксана:

– Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило…

Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.

– Що вам, пані? Успокійтесь! – зацитькувала Оксана.

– Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця… І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.

– Як болить! – лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка спалахнули блідим рум’янцем і спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неї і слідив кожний її подих.

Здається йому: та гадюка втекла під його серце, обвинула його, стиснула і смокче його кров. Не видержав – припав до ніг своєї дружини, ляг серед постелі і закричав розпучливо, тремтячи на цілому тілі:

– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зі світа згладив, Ганнусю!

Жінка аж на біль забула, видивилась на нього остовпілими очима та й прошептала: