Array Антология - Українська модерна проза

Лікар видивився на неї так, як би хто дивився на свою душу, коли б тій пройшло на думку в людській постаті стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смерті те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злість, обурення проти брутальності природи.

– Ольго, – сказав лікар, – Ольго!

Вона не завважила, що він називав її по імені.

– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося ціле життя! Нащо покриваємо гарними матеріями те, що колись так має виглядати? Чому не соромимося дивитись одні другим у лице, яке має бути колись зігниле. Не дивіться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.

– Ольго, – сказав лікар, беручи її за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рівні злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маємо лиш трохи часу, щоб собі з любов’ю подивитися в очі. Та не всі пізнають те, не всі видять, що під рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображує, тручає, пхає в зуби тій гадині. Замість скупитись у любові, роздвоюються в ненависті. Я слідив бачно все, я відчуваю все і тому блуджу світом самітний… і Ольго, я люблю вас, Ольго…

Дівчина, що слухала, мов зачарована, його слів, вирвала тепер свої руки з його.

– Фе, – крикнула, – і се кажете ви мені перед сим трупом!

Лікареві видався сей крик якимось патетичним, і дівчина, що займала його гак досі, видалася йому такою звичайною.

– Простіть, пані, – сказав, – я не мав наміру відограти тут мельодраматичної сцени.

Вона глянула остро на нього.

– Ви гадаєте, що я думала про величність смертельної постелі, – сказала придавленим голосом. – О ні, я думала про щось страшніше. – Вона замовкла, мовби не мала відваги говорити дальше. А потім шептала поволі, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнішу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здається мені комедією, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моєї сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявілі чуття в своїх грудях. Я знаю ще страшнішу смерть, а се – смерть за життя.

– Любов, – сказав лікар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете поділити його зі мною?

– Ні, ні, – сказала дівчина, – в сім не поможе ні сила душі, ні благородність чуття, ні характер. Ся умерла й її муж не були тому винні, що прийшло само від себе. Вони не були низькими, підлими, вони не розв’язували зв’язь своїх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти їх волі. Се приходило з дня на день, із години на годину. Се було велике вмирання душі, за яким слідує мале вмирання тіла. Та я не хочу сього видіти, як мені хтось стає з дня на день байдужішим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвіте в мені ніщо таке, чого зів’яле, опале листя тиснуло б, давило б потім мою душу. Я ненавиджу смерть у кождій постаті. І маю ж бачити те повільне вмирання в чимраз зимнішім погляді мого мужа, в слабшім стисненню його руки? Маю добачати, як вперед мої слова для нього стають нічим… потім моє лице… потім – я буду завше самітною, до кінця свого життя самою.

– Ольго, – почав лікар, – дорога Ольго…

– Йдіть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутнє, що ви чуєте тепер. Се гарне, нехай не вмирає поволі, через спільне життя, через призвичаєння, через – ні… йдіть, ідіть! Я не хочу смерті за життя!

Він пішов. Замикаючи двері, бачив, як Ольга гладила ніжно лице померлої сестри, але та ніжність не зігнала твердого упертого виразу з її лиця, не засвітила тепла в її гордім погляді…

…А тоді – ще сегодня наповняєсь моє серце болючим горем, єсли згадаю той день – тоді, як ти від мене вийшов, проклинаючи мене і світ цілий, як двері за тобою назавше зачинились – назавше! – тоді здавалось мені, що біля мене грім ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтіла, я тряслась з горя і упала немічна на крісло. Я була мов оголомшена. Перед моїми очима крутилось все, мов дим в полуміні. Потім не чула я і не бачила вже нічого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тоді пробудилась в моїй душі якась невсипуща туга, мороз перебіг по моїм тілі, студений, страшний. Я випрямилась д’горі, думаючи, що так стрясу, віджену від себе сю муку! Дарма! Я не находила в собі відваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозуміти те, що сталось. Отже все скінчилось, навіки скінчилось! Я приступила до вікна і притулила палаюче чоло до зимних шиб. Мені трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволі повертало до мене чуття. Я могла ясніше думати, спокійніше відчувати. Того, що сталось, не міг ніхто змінити, се пізнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку він зробив, була глибока, болюча! Від того дня я вже не та сама. Моє щастя пропало, а з останків моєї любові не вирятувала я нічого, навіть надії ні! Все пропало, минуло!..