Array Антология - Українська модерна проза

Скінчив Іван образ, віддав – усім до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собі. «Так гарно зробив!» – думає вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усі.

Заплатили три сотні – купив жінці футро і золоту брошку і ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всі у місті. От і вже готова, яка гарна! Убрав її, нарядив, як паву, – провів на прохід: очі всіх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому під стать, всі дивляться – така гарна пара! Вертається додому, ходить вона коло нього, піклується ним, сама рада, щаслива, очі в неї горять, лице пашить, з радості землі під собою не чує.

Та не відгадає, хоч видить, який це знов смуток налягає на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само відійде! А в Івана рій радісних думок знов вертається у незглиблену тугу – охопила його нова радість, озивається творча сила, чує в собі голос: «Ти геть звівся, ледарюєш, непотріб ти, не творець!»

Узяла туга його серце з жінчиної кімнати та й занесла до тої коханої красуні-дів-чини, що жде на нього в ательє вже три тижні. Та як піти від неї, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жінка що? Вона тут буде плакати, бідна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неї найшлася, – треба заждати. Коби скоріше!.. Говорить він до неї та думка слова йому відриває, жаль і досада точать його серце… Не витримав три тижні – вранці пішов і замкнувся у робітні з думкою не виходити, аж не скінчить свого твору.

Сидить проти своєї красуні, а вона знову сміється до нього, наче дише, пестить його очі – цілу його душу бере до себе…

Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палітру, розтягає фарби, розроблює… малює, справляє, відступає – дивиться на образ, то на свій твір… ні, де йому до ориґіналу! Знов здирає фарби, затирає кольори, наливає вина до чарки, п’є і малює…

Ідуть години непримітно, а він іще нічого не зробив. Сонце підступило під обідню пору, до дверей хтось застукав.

– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на кріслі.

– Я, ходи обідати, – озвався голос жінки.

– Дай мені спокій, подай мені обід сюди…

– Ще що! Хіба ти шлюб узяв з тою відьмою!

– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.

Жінка відступила. За годину принесла служниця Оксана обід і поставила на від-сувальне вікно. Та артистові ні при думці обід.

Потягнув трохи не пів пляшки вина і став малювати далі. Ніколи ще так багато не справляв, як нині, – а все на гірше та й на гірше. Від обіду здавалось йому, ще погіршало, що було путнє, це понівечилось…

Став понурий та вражливий, як мімоза.

О четвертій годині знов застукала жінка.

– Ходи хоч тепер на чай!

– Забирайся від мене, – крикнув він.

– Та миршавій собі там, я не торкну вже тебе! – з пересердям тріснула жінка дверима в іншій кімнаті…

Аж підскочив на кріслі. Гадав іти на розправу та отямився, сів назад і став знову малювати.

Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе, жінку, образ, цілий світ…

Тепер здавалося йому, що жінка забрала йому цілий хист, забрала з душі все велике, всю справність рук відняла… За тих три тижні ледарювання перегризла все, що творило його вартість… Змій, жінка-пух!

Сонце сіло серед кривавої заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим світлом робітню. Іван опустив руки, сів на канапі проти образу, став пити чарку по чарці, похнюпився і шептав:

– Сонце гасне, сонце гасне!

А як посутеніло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.

Лежав, як камінь, наче в домовині…

Нараз зірвався, обернув крючок – у хаті блиснуло світло. Проти нього дивиться його красуня і сміється, дише цілим тілом.

Лице стало оживати, кількома почерками кисти викликав тайну, блистіли золоті розпущені кучері, дивились на нього сумовиті глибокі очі, ясніло високе чоло, пашіло біле, рум’яне личко, як рожа, тільки ще та усмішка, та гірка сльозава усмішка, черк!..

Стук у двері – кинувся як опарений.

– Чого, сновидо?! – крикнув він і одним почерком знівечив обриси уст… Жінка відійшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорів – замрячив живий рум’янець.

За хвилину з живого обличчя красуні зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цілі груди, жбурнув ним об землю і упав на канапу.

Нараз зірвався і повісив образ на стіні.

Годинник чикав одноманітно, цвіркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, місячна ніч шуміла зорями, а всюди так тихісько, тихісько…