Array Антология - Українська модерна проза

Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.

У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу – зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.

До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.

Як довго се тривало, не знаю.

Мене збудила знов звичайна свіжа погода.

Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.

Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.

З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.

Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.

Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.

– Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.

По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.

– Не буду займати їх, – сказав я.

– Так, так, – відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.

Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.

Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.

Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.

Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.

Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.

Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:

– Чого ж хочеш? Ти – самотник, я – білий коник, про таких духів ніхто не знає, не відає на сірих мурах великого міста.

…Мою невірну дівчину засватав інший. Я був на забаві до півночі, а тут досвіта служба, спати не було часу; я вже трохи того…

Взяв я батіг і трубку, сів на диліжанс – і гайда в дорогу.

Вдосвіта ворожу звичайно, як мені цілий день піде, бо сонце дає життя на землі і невидющого веде за собою.

Того досвітка туман банував над дібровою на високій горі, я дивився з уподобою на се і думав: «Так журба давить чоловіка і так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця і перебере міру».

Приїжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловілий, як би хотів порадитися в чім.

Видно, йому також заваготіло щось на мізку і не дало спати цілу ніч. Передавав мені урядові папери, листи і пакунки, а в його очах снувалися нічні дивогляди.

Під самим містом увидів я молоду пару: вона нагадала мені «мою» дівчину. Була студена, як рання зоря взимі. Він в довгім плащі і капузі. Повів її в лісок.

В місті дві години спочинку, я повернув в шинок – клин клином вибити. Виходжу, порошить дощик, як марево, вулицями снуються люди, чи тіні – мені однаково.

Сів на диліжанс, помахав батогом, коні біжать самі, фіри уступаються; я притулився до кута будки і дрімаю далі.

Крізь марево повидів я, що тіні рухаються живіше, розказують собі якусь новину, – мені байдуже.

Нараз вскакує до моєї будки молодий чоловік в плащі і капузі, бере з рук трубку і зачинає грати. Я відразу полюбив його. Коні летять, як біснуваті, сутолока розступається і глядить з дивом, а молодий чоловік не грає, але чарує душу. Грає про невірну дівчину, як завів її в лісок і посадив між червоним маком сталевий кинджал. Слухаю тої пісні, з серця кров пливе, грудь вогнем сипле.

Коли я прокинувся, товариша не було вже при мені, довкола лиш пусті стернища.

Коні станули коло першої стації. На ґанку дрімав жандарм з настороженим карабіном, я ладив обрік, одна лише думка снувалася мені з-під вечірних брів.