Array Антология - Українська модерна проза

Матінко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала мені душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…

Була весна, і був святочний ранок, як казка.

Батько і мати пішли до святині, ми лишилися дома: я, молодший брат Тівар і маленький Дан в колисці. Раннє сонце падало крізь отворене вікно на поміст. Я читав книжку, Тівар сидів коло колиски і забавляв Дана. З-поза книжки видів я, як сонце творило в помості ясну безодню. Хлоп’я було веселе і сміялося вголос. Люблю діточий сміх, але Тівар робив зі себе дивогляди, що Дан аж заходився, і се зачало дразнити мене. Я відвів очі від книжки, Тівар зрозумів се і дав спокій, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться він на Тівара і дрижачим голоском чекає на леда рух в його лиці, аби вибухнути знов сердечним сміхом. Тівар взяв його з колиски, носив по світлиці і гойдав на руках.

Не раз силуюся збагнути ту хвилю і не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тіварові з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту і в тій же хвилі підхопив його Тівар і заніс в колиску.

Був я тоді дуже молодий, і признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не міг відвернути очей від книжки, лише на страшний плач дітвака вийшов з хати.

Вернули родичі, Дан хлипав в колисці. Перемучив ніч в гарячці, а на другий день помер рано.

Я вбирав в коморі білу сорочку і заходився тайком з плачу та ламав руки.

На похороні думав над тим, що не видів Тівара три доби. Тайна стала між нами обома. По правді, я боявся стрінути його. Коли припадково замітив я його осторонь боком ока, був блідий, як папір. Бідний хлопець мучився і не спав три доби.

Тівар, той непосидющий, веселий хлопець, змінився до знаку. Покинув товаришів, забув усміх, всяку розривку, а полюбив тишину і музику. Я був з ним цілих кілька літ, але за той час ми ні разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то він все висувався зручно і лишав мене самого.

Я виїхав на студії, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед ріднею і боронила кожний мій крок, був Тівар. В тих часах писав він до мене про все, що діялося серед наших. За себе не згадував ніколи ані словом.

По школах взяв від батька підмогу, виїхав на чужину і пропав без сліду.

Блукаю по світі, вже й посивів і похилився серед фальшивих звуків.

Не раз серед ночі мигне деяка хвиля з життя – зірвуся і бігаю по хаті.

Отсе навідався до могилки Дана… Запалася, лише берези збігають до неї в долину, як стрункі білі дівчата.

Слухаю і собі не вірю.

Пливуть тони, дивна музика… знайомі таємні тони. Лише скрипка може 'їх виспівати, бо грудь скрипки се грудь дитини…

Лине скарга з далекого світу… Сльози перемінилися в діаманти і падуть на глибінь, а на тій глибині струни арфи. Чим більше звисока вони падуть, тим тони вищі, а чим нижче сльози падуть, тим гомін ясніший.

Чую сміх дитини, сердечний, захоплений сміх розбавленої дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейків вдарили крила смерті…

Пісня без слів, без імені… Я лише знаю, що се твір Тівара. Він посилає мені його з далекого світу на розрадоньку серед болів дня.

По білих березах повіяла дрож. Кулилися, як душі жінок.

По струнах неба пересунувся кіготь вірла і палець дитини…

У стародавній святині, покинутій на горі за містом, заколочують потомки спокій давніх богів і построюють свої гри. Після тисячі літ дочекалася святиня, що відновлено в ній Софоклового «Царя Едіпа».

В першому ряду сидить артист і видить, як велич сеї трагедії затяжка на нинішні сили, як уся її вага скривається перед публікою – Едіп і публіка – обоє сліпі; тілько Едіпові не снилося пізнавати її.

Стрінувся трагізм сліпоти Едіпа з комізмом темноти нинішної суспільності. А може, ся друга сліпота ще більше трагічна?

Артист заглибився в штуці, його забуття мало таку силу, що зайняло увагу дівчини. Вона вдивилася в нього всією інтуїцією і забажала глядіти й відчувати його душею.

Зовні святині повівають хоругви в погіднім вечорі, а подалік сидить на плиті бабуся. Відшепотіла молитву, сперла голову на руку і вдивилася в древні, камінні стіни святині. Сутеніє. На темнім підсінні заметушилися дві потворні тіні, бабуся здригнулася і подріботіла вдолину.

Представлення скінчилося, в святині знов пусто і глухо.

Минають дні і ночі, дівчина в’яне, розсівається в тінях туги і смутку, а артист не видить і не знає нічого.