Array Антология - Українська модерна проза

– Скажи бо, горішку, скажи, коханий!

Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водоспаду.

А за вікном шепотів горіх широким листям: Чешися, дурна, він тебе любить!

– Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як ле-лики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли.

Японська рожа похилилася і било кактуса до півночі обернулося від голосу.

Другий голос:

– Голосом своїм – перлами тебе обсиплю, зором своїм – вогнем тебе скупаю, очима своїми чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.

Японська рожа цвіт впустила і лист кактуса д’нему схилився.

Третій голос:

– Всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очей ясних і зв’яжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду в’язати срібні проміні мої, а з золотими впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.

Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.

Четвертий голос:

– Рукою моєю махну – всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну – та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря д’нам припливає.

Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.

П’ятий голос:

– Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.

А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.

Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.

Ользі присвячую

І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?

Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.

І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?

Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.

Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе…

І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш.

Хто мене гріє, хто мене ще любить?

Дайте горячі долоні!

Дайте огню з серця!

Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.

Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!

Ти, стрільче з-поза хмар!

Я ражений тобою.

Ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.

Отак лежу я, перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний – боже… Поціль глибше!

Ще раз поціль!

Пробий, зломи то серце.

До чого та мука стрілами тупозубими?

Чому глядиш знов,

ненасичений люцкою мукою,

злобними очима, божими блискавками?

Вбити не хочеш, лиш муки й муки?

Нащо – мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?

Га, га!

1873, с. Зарваниця, на Тернопільщині – 1937, м. Кам’янка-Бузька, на Львівщині

Народився в священичій родині. Навчався в університетах Львова, Ґраца, Берліна, за фахом – германіст. Вчителював у Перемишлі, Тернополі, Чернівцях. У1904 – 1905 роках редагував журнал «Молодіж» (Тернопіль). Автор збірок новел «З живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907), повісті «Дві долі» (1904). Етюд публікувався в альманасі «З-над хмар і долин» (1903).

Ніч була тиха, майова.

Легеньким серпанком синявої мраки вона обтулила долини й луги й дрімала сама над ними. Тисячі очей дрижало вгорі. І що одно затулилось, розтулювалось друге і держало варту.

Далеко поза нами губилися послідні хати оселі. Губилися з ними спомини сизи-фової праці, танталових мук. Росла свобода, змагалось чуття сили, кріпшалн надії, окрилялась віра, будилась любов.