Array Антология - Українська модерна проза

Дивлюсь на його… на той ґердан; дивлюсь та й бачу… кого?.. його чарівну основу – її… живучий Ґердан!..

Дивлюсь… завмерле серце ожива, рій думок надлітає… і я собі берусь нанизувати ґердан!..

Непривітно й лячно тепер у нашому краю. Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.

Осінній цар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть… у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.

Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.

Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, – бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.

Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два дні – і вони стануть до бою, кривавого бою!..

Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.

Йому жаль, що втеряло свою міць. Із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.

Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.

Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його… свій рідний край й вибираються в світ за море… далеко-далеко… до Америки мандрують – на чужині шукають долі-волі.

Непривітно й лячно тепер у нашому краю.

На широкій млаковині виросла верба.

Її ніхто не плекав, не доглядав – сама вона виросла.

І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.

Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть… Хто хоче знущається над нею.

Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться – нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї чудна вдача!

Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі, – як не добула її безталанна Україна, – та все-таки залюбки плаче…

Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..

14.05.1871, в с. Русові на Снятинщині – 7.12.1936, там само

Навчався у гімназіях у Коломиї та Дрогобичі (з 1891). І там уже починає пробувати писати. Був членом селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові (1892), зблизився з плеядою письменників «Молодої Польщі».

Активно захопившись політичною діяльністю, Стефаник втратив зацікавлення медициною і у 1900 р. покинув університет. Під впливом модерної літератури Заходу він пише поезії в прозі і пробує видати їх окремою книжкою. Однак збірка «З осені» так і не вийшла, письменник знищив рукопис. Ті поезії у прозі, що залишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті. Саме їх і подаємо в нашій антології.

Згодом видав збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Вона – земля» (1926).

З 1908-го й до 1918 р. був депутатом австрійського парламенту.

Ти будь у мене, як небо осіннє, уночі – тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько-тихісенько до сну приспівує.

Вбирайся, як дівчина рано вбирається; як виходить у сад до милого, і так ще вбирайся.