Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.
Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить і коле.
Плач, як ті міліони плачуть, що тінню по світі вандрують.
Біжи, як пристрасті мої, що їх більше батогів гонить, як сонце має проміння, лови чужі пристрасті та сплітайся з ними та й разом спалюйтеся.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.
Така будь моя бесідо!
У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…
У воздухах плавають ліси та й села серед них.
На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині – сірий, ледом укритий. Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.
Сонце, якби з нього кров спустив. Саме бліде і проміні такі.
Воно засунеться за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеться.
Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Створив би нові зорі, бо їх багато закованих там сидить.
* * *
Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!
Ліси би зашуміли, заспівали би села.
Там закований голос сопілки моєї, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.
Там схований шелест листків придорожніх, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали. Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.
Лиш аби сопілка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!
Ой, вже ні!
Душа сидить у скалі, як злодій. Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопілки моєї, бо моїх овець нема та й коханки не маю.
Не зашумить ліс, не заспівають села.
Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
– Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!.
– Краями квіт мій застигає. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий. – Вполудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже! Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
– Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
– Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею.
Сонечко схилило сполудня і рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрімголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!
Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по землі, як перевалений хрущ. Віконця якурат такі, як хрущеві пасують. Маленька сіточка шибок у рямках.
У тій хатині сидить стара баба на стільці. У руках тримає костур, утроє довший від неї. Рушає губами, але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася та й не досягає.
Так до опівночі ціпеніє. Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й «сла-вайсу» каже.
– Навіки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.
– Я. Принесла-м лопуховий лист зав’єлий, завтра вмреш.
Сказала голова та й поклала той лист коло баби.
– А стара шо казала?
– Казала, аби-сь цвіт папоротин дала.
– Не дам, не дам! Най би була мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвіт, то нічим стала.
– Мусиш дати.
Голова підлізла на полицю. Взяла цвіт з платочком і пересунулася через поріг.
Стара ворожка над раном умерла.
Всі люди знали, що у ворожки була кінська голова, що лист лопуховий принесла, а цвіт папоротин взяла для найстаршої ворожки.
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся як срібні, тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум горіха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все помаліше водила гребенем по волоссю – та й перестала.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
– От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або, приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
Читать дальше