Наталена Королева - Сон тіні

– Чи тут, чи на возі мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосів приїдемо – відігріємось та наїмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей із земляків своїх.

Але мачусі не пощастило у цій подорожі. Вона застудилась, дістала запалення легенів. І лишилась у своїх… назавжди, мертва, у їхній родовій гробниці. Пізніше це дало підставу моїм літературним критикам й різним видав-ництвам писати, ніби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (їм, принаймні!), що і я так само «полька», як і мої батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.

Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів- репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами «репатріантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..

Дісталась до Праги з думкою: «Коли не знаєш, що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:

– Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!

Так стала з мене чешка!

Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала. Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:

– То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.

Але тут обізвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.

– Таж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання… ну, скажім, тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!

Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».

У Празі Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королівим. Йому на ту пору уже було сорок два роки, він був відомим письменником та видавцем. Василь Королів запропонував їй перейти на службу до української місії у Празі.

«Мали ми однакові зацікавлення, як малярство, література, стародавні пам’ятки мистецтв. Я говорила добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляється часто з чехами, які народились на чужині. Він ніяк не міг навчитись. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навіть писав до чеських часописів, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кішка) або чочка (сочевиця) звучала для нього однаково.

І не раз я щиро сміялась у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що «цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку із квашеним огірком».

Знайомство наше закінчилось тим, що в році – здається, 1923! – ми побралися».

Королів найбільше спричинився для українізації Наталени. Але він також став причиною того, що біографічні відомості про письменницю надто заплутані, існує кілька її автобіографій, де трапляються значні розбіжності. Письменниця пояснювала це тим, що її біографію «підганяв чоловік, бажаючи мати з неї українку». Відтак у деяких своїх творах вона приховувала своє неукраїнське походження.

Треба сказати, що тоді як у Польщі українці не мали змоги відкрити свого вищого учбового закладу, чехи поставилися до їхніх проблем з розумінням і дозволили кілька таких закладів. Таким чином Василь Королів влаштувався викладачем до Української господарської академії в Подєбрадах, а що цієї платні не вистачало, то писав, малював ікони й розмальовував церкви на Закарпатті. Оскільки Наталена теж захоплювалася малярством, то радо йому допомагала.

«Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою, – згадував Василь Королів. – В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони…»