Наталена Королева - Сон тіні

Наталена покинула Іспанію разом зі своїм вуйком, оселилася в Парижі і почала студіювати медицину у Сорбонні. Але її захоплення археологією не проминуло і вона побувала на розкопках Помпеї. А ще співала в паризькій опері й писала та публікувала оповідання французькою мовою. На ці публікації звернув увагу Анатоль Франс і заохотив до літератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.

Тим часом у 1912 році батька Наталени викликали до Росії для того, щоб він прийняв спадщину – ті маєтки, які належали колись його матері. «Тож, одержавши від російського уряду документи, – згадує письменниця, – батько вирішив, що поїдемо поклонитись тій землі, за яку поляг його батько, а потім – продавши частину маєтків, батько заложить притулок для старих й немічних та самітніх старих людей. Ми ж знову повернемося до Франції. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студії. Бо батько хотів, щоб я була не тільки філологом, але освіченою людиною, і порадив мені ще студіювати медицину, яка «археологові має придатися при експедиціях».

Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такої інституції, як та, що батько намітив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гніздо революції, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собі все на свій власний ужиток. Жиють же, мовляв, в імперії такі чужинці, як сіамський принц Чокробон, французький принц Луї Бонапарт, принцеса Боргезе. Так чому б він не міг? Батько відповів, що, мабуть, тому, що він не принц, звик до своєї праці, любить її й хоче її продовжувати. Так ці переговори тяглись, аж нас застукала перша світова війна. Як французьких громадян нас не зачіпали, але за межі імперії вже не випустили».

Коли почалася Перша світова війна, Наталена вступила до Червоного хреста як сестра-жалібниця. «Бо соромно було сидіти у зручностях та в теплі, коли там, на фронті, вмирали люди, не знаючи за що і про що. Мене послали на передові позиції. Потім до Желязової Волі. Травник… Прасниш…»

У 1915 році Наталену відправили до Києва у штаб фронту. І тут вона зустрічає князя Іскандера, командира Дикої дивізії. Кохання спалахує з новою силою. Дівчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тоді князь вирішив, що він сам охреститься, і таки дотримав обіцянки. Опісля вони одружилися, але через півроку князь Іскандер загинув на фронті.

«П’ять разів була я поранена, – пише письменниця. – Дістала солдатський хрест «За хоробрість» – власне, не знаю за що! Бо тільки й було тієї храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили німецькі бомби! А силкувалась вивести й винести звідти поранених. Хто ж бо зробив інакше? Але мене увільнили «у чистую», як казали вояки, як інваліда, нездібного до праці. Довго я хворіла, видужувала…»

Після тих поранень Наталена уже не могла мріяти про сцену, бо у неї «перемістився слуховий центр. Чую справа те, що є зліва, й спереду те, що є ззаду (напр., їдучи авто). До того ж ліва нога залишилась також ушкодженою. З такими каліцтвами годі було думати про сцену. І це послужило, що ухопилася пера. На раду славного баритона Маріо Баттістіні, який тоді ще все мене намовляв, аби я писала. Бо казав, що я дуже «живо й пластично» розповідаю…»

Тим часом батько помер. Надійшов 1919 рік.

«У Києві було багато чехів. Вони хотіли повернутися додому. Утворювались гуртки репатріантів. Записалася до такого гуртка і моя мачуха зі мною. І от одного сумного сірого вечора ми вирушили з Києва.

Подорож була довга і тяжка, особливо коли вступили до Галичини. Що вагони не зачинялися, а вікна раз у раз не мали шибок – це ще не була головна біда. Але не було вугілля, ані дрів для паровозів. І треба було безкінечно стояти на станціях і чекати, щоб привезли паливо.

Нарешті, десь під Львовом вже, нам оголосили, що потяг залишиться тут може, два, а може, й три тижні. Хто хоче – може зостатись у вагонах. Але що нам радять пошукати собі помешкання на цей час у містечку.

Мачуха вирішила:

– Якщо маємо лишатись тут і чекати, то наймемо якогось воза, коні й поїдемо до містечка Красного. Там мешкають мої кревняки – також з роду Лосів. Я їх ніколи не бачила, але ми листувалися. Тож принаймні будемо у своїх!

Нас відраджували, лякали, казали, що двох самітніх жінок можуть вбити в дорозі. Та мачуха не відступалась від своєї думки. Нарешті двоє з наших попутників зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичні чехи, додали: