Наталена Королева - Сон тіні

– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.

Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову, Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.

– Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? – озвався тихо густим басом, мов джміль.

– Тільки в уважному слуханні.

– Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.

– Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!

– Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка «вченої академії».

– Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.

– Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду… маю тобі сказати…

– Лізію! – спинила його гетера. – Ти вже мені сказав.

Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиї.

Лізій забубонів роздражнено:

– Річ видима. Ти розмовляєш охочіше, коли до розмови додається та чи інша блискуча забавка-оздоба. Пригадай – коли ти приймала від мене ці смарагди, що ними тепер граєшся, то була ласкавішою.

– Це намисто – твій подарунок? Можливо, – недбало глянула Хризіс. – Я маю цих пам’яток більше, як самої пам’яті. І не тішуся, коли мені пригадують забуті подробиці.

– Подробиці про те, хто саме заплатив тобі за твій час.

Хризіс погірдливо всміхнулась:

– Затям собі, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячності.

– А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливість дарувати самоцвіти…

– Ти казав, що потребуєш моєї ради? Дам тобі її, Лізію. Ощадним патриціям слід шукати товариства флейтисток. Це не потребує коштів. Вистачить, коли почастуєш їх вином та солодощами зі столу, за яким гостюєш сам.

Рясні оплески тим часом вітали Доріс. Хризіс піднесла чару.

– За натхненні слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродіти!

– Евое! – вигукнув Ксантос. – За рідкісне явище – приязнь двох красунь!

Доріс подякувала поглядом за привіт Хризіс. І відповіла філософові:

– Звичайно жіночу приязнь нищать заздрощі. А в нас з Хризіс немає поживи таким почуттям.

Розлючений Лізій відійшов від гетери. Зрозумів, що назавжди відштовхнула його, і саме в той найкритичніший час, коли нова позика від неї могла б врятувати його від руїни.

– Лізію! Присядь до нас, прихильників Катулла, що саме про нас сказав: «тут нерозріджений водою панує Бахус»!

Та Лізієвої досади не могли загасити й найміцніші нерозріджені водою вина.

До зали, як рій метеликів, впурхнув гурт славнозвісного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись із музикою арф і флейт.

Але, крім Лізія, в залі було ще кілька осіб, що не помічали танку. Між колонадами, біля стіни, стояв ставний, бадьорий, певний себе сенатор Татіан і тихо розмовляв із бенефіціарієм Третього легіону Пріском, що й без військових відзнак, які не личило брати на бенкет, виглядав дуже войовниче. Пріск був ще занадто молодий для такого високого рангу, який завдячував він тому, що був родичем цезаревого швагра Сервіянуса, якого Адріан дуже любив. Саме цими днями про одчайдушного й рвучкого Пріска поширилась чутка, що він посперечався з цезарем і готовий виступити з війська. Тому чимало близьких до цезаревого двору осіб із цікавістю приглядались до Татіана і Пріска, думаючи, яким способом сенатор оговтає запального вояка. Помітив це й Лізій, у якого вже не раз виходили сутички з Пріском через Хризіс. Досада підштовхнула Лізія до колон, і хоч він не мав жодного плану, щоб зачепитись з Пріском, він сперся на сусідню колону й прислухався, про що йде мова. Тим часом до Татіана швидко підійшов молодий вояк Антістос, якого прозвали «Татіановим альтер его». Він заговорив, немов здавав звіт. Але до напруженого Лізієвого вуха долітали тільки окремі слова: «…плани… барви… пророкувати може й римська зброя… плани докладні».

– Певно купують якусь віллу чи інзулу, – стислося Лізієве серце. – Не маю щастя, – і він крутнувся в бік Пріска. Та ні його, ні Татіана, ні Антістоса там уже не було.

Не дивилась на танець вакханок і схвильована Ізі, хоч і не відривала очей від зали, виглядаючи з-за великої запони. Серце дівчини підплигувало під прозорою «скляною тканиною», як їх називали, її туніки. Заквітчана лаврами, у тканих золотом легких сандаліях, вона тремтіла під принадного й одночасно жахливого сподівання, що в залу кожної хвилини може вступити Антіной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славні гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той «майбутній цезар» і такий «божесько гарний» юнак звернув увагу на александрійських красунь. Певно, що в Римі є ще кращі, і всі йому приступні.