Наталена Королева - Сон тіні

– А може, Ізі зверне на себе увагу? – озвалась знов Фаніон.

– Та що ти! – запротестувала Ізі. – Помогла б богиня якось вив’язатись без ганьби. Я так боюсь!

Було по півночі, коли Ізі з подругами несміливо вступали до виїмково розкішної інзули – школи, що належала гетері Доріс.

Вечеря вже скінчилась.

Раби виносили маленькі столики, що для особливої врочистості стояли перед кожним гостем зокрема. Підлогу в залі посипали свіжими трояндами та фіалками.

Винесено велику кратеру – посудину для мішання з водою і медом вина, що його пили за вечерею. Натомість цілим походом внесли юнаки-раби до їдальні-триклініуму, мов офірні дари до храму, заквітчані гірляндами амфори хіоського, фалериського, кіпрського вина і навіть коштовного антосмія – найвизначнішої перлини шляхетних вин.

Починалась друга частина симпозіону – бенкет, пиятика.

Нерозведене вино заграло барвистими іскрами по золотих чарах.

Присутнім розносили свіжі вінки, нард і вербену. Для відсвіження гості натирали собі нардом і вербеною скроні, чоло і руки.

А раби-підлітки доливали в мосяжні лампи запашної оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.

– А тепер, приятелі дорогі, – промовила мідянокоса Доріс, звана так за вогненний, як у Фріне, відтінок волосся, – личить нам, як освячені велять звичаї, обрати короля вечірки. Дозволите – високоповажаного сенатора Кальпурніана?

Всі заплескали в долоні.

Але сивий, шляхетного вигляду сенатор, боронячись, простяг перед себе руки:

– З великою подякою приймаю шану й одночасно беру на себе сміливість вказати на достойнішого цієї гідності – філософа Ксантоса. Ми ж бо не сармати, як говорить поет, то ж нам і за вином личить бавитись розмовами мудрими.

Маленький, рухливий філософ, однак, відхилив обрання:

– Так, так. Дяка богам, ми – аякже – ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням – аякже – вихованням ми – гелени. Хай же наш вибір буде гідний геленів. Аякже! Тому прошу сестру харит і муз, пиху Александрії – аякже – нашу прекрасну Доріс бути королевою.

– Ха-ха-ха! Жінку – за «арбітра бібенді»? – голосно й по-п’яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно підпитий Вер. – Та вона ж не знайде дна ані в першій чарі!

Верів вінок зсунувся йому на вуха. В кучерявій бороді, що нею він так пишався, заплуталась риб’яча кісточка. Темно-червона, відтінком майже наближена до пурпуру туніка, вишивана східним орнаментом, на кількох місцях виблискувала свіжими масними плямами.

Верів сусід, середнього віку й дуже спокійний сенатор Татіан, злегка смикнув його за поділ туніки.

– Лиши, Люціє, – нечутно промовив він. – Лиши, приятелю, сперечатись з традицією.

Ксантос з іронією глянув на августиного улюбленця, утнувся в бік Доріс і швидко заговорив:

– Шляхетний Люцій Вер прикидається – аякже – ніби він забув, що й найславніша Діотима й несмертельної пам’яті Аспазія, також – аякже – бувши жінками, головували на симпозіонах. А на тих симпозіонах, – підніс вгору палець, – аякже – бували й Сократ, і Перікл, і Алкібіад!

– Велика річ. Таж вони робили це сп’яну. Ха-ха-ха! – не вступився Вер.

– А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татіане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не зміг вдержати своєї державності.

Поміж гостей війнув холодок: Вер грубо підкреслював, що всі надто відчували.

Хіба потужна рука твердого Риму не чавила навіть на забавах найвизначніших людей Александрії? Дарма, що сьогодні скрізь шанували бенкетами цих представників Риму

Кальпурніан «заминав» прикру пригоду:

– Повстання проти жіноцтва – застарілий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мідянокоса пряла вовну в гінекею, то її чарівний погляд і глибокий розум не були б джерелом нашого – і твого – натхнення.

– О, о. Отож-бо саме воно й є! – уперто не здавався підпитий Вер. – І я ж кажу: для жінок – гінекей! І жодні це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жінкам дбати про вовну, господарство, а до іншого – зась! Натхнення? Освіта? Права? Може, ще й право розпоряджати своїм майном? Безглуздя це! – він стукнув п’ястуком. – Годі! Як влада буде в моїх…

Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кінець її втонув у веселому й однодушному сміху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про свої забаганки на трон у добі повного цезаревого тріумфу. До того ж, хто з присутніх не знав, як Верові залежить на майні його дружини?