Наталена Королева - Сон тіні

– Скільки тобі років, козеня?

– Буде шістнадцять на Великі Діонісії.

– Подивимось. Побачимо.

Батил іде по свою перуку, що валяється аж під протилежною стіною. Різко обертається і підносить угору флейту.

– Вакхічну фігуру!

Ізі бере у подружки тамбурин. Розігналась, як у пустиню, великими кроками відміряла собі простір. Труснула головою.

«Це – твоє життя, – майнуло думкою. – Це! А не що інше!»

І, вирвавшись з настирливих обіймів смутку, під дрібні удари тамбурина, закрутилась шалено. Раптом випросталась, стрибнула, як газель, і побігла «високою травою», жартуючи з холодними іскрами роси. Не тільки бачила їх, але й відчувала їх на своїх ногах. Була повна безтямної, нестримної радості молодого існування, розквіту буйних сил.

Між танцюристок нечутно просунулась Кая. Батил моргнув їй на Ізі, щипаючи себе за вухо.

Тамбурин розсипав дзвінкий сміх. Аж міцним ударом Ізі спинила його. І застигла нерухомо з сяючими очима відкинувшись назад.

Магістер сплів на грудях кощаві руки.

– Так от що, цикадо. Завтра йдеш до гетери Доріс. Чуєш? На соло. Хотів був перше послати тебе до купця Гентіона. Але бачу: можеш починати з вищого щабля. Цінтія саме заслабла.

– Або десь бавиться з римськими гостями, – кинула Кая.

– На наш жаль, – перервав Батил. – Твердо знаєш фігуру «тікаючої Дафне»?

– Знаю, – зблідла від хвилювання Ізі.

– Тож завтра соло, вдома перевір ще раз. Сьогодні не хочу тебе більше втомлювати. Квакус казав, що прийшла ти завидна. До школи завтра не приходь. Добре виспись удень. Та не думай перед симпозіоном щось їсти чи пити,

Поглядом перебіг по танцюристках.

– Підуть з тобою, – назначив, – Фаніон, Селеніс, Пракседа, Арсіное, ну, й ти, кучерява Меліто. Але ж дивіться, не осороміть Батила перед римлянами! Чуєте? Це ж вам не якийсь купець, а сама Доріс! Розумієте? Хай її око – найдосвідченішого знавця мистецтва в цілій Александрії – не зможе нічого закинути. І щоб ви стали не матеріалом для дотепів і сміху, а взірцем для цілої її школи. Прикладом для всього славного музейону Доріс. А ти, – ще раз повернувся до Ізі, – перекажеш своєму опікунові, хай зайде до мене.

Дівчата й Кая оточили Ізі.

– От щаслива!

– Чи ж могла ти сподіватись, що сьогодні станеш самостійною гістрію?

– Так рано! І так ураз!

– І в такім домі почнеш! Та ще і в час, коли в місті цезар!

– Може, й він сам там буде?

– Чи буде август – не знати.

– Але Вер і Антіной – напевне.

«О, меви! Меви, меви! – стукотіло Ізіне серце. – Ні, меви не підведуть, коли вилітають справа наліво…»

– А гей! До праці!

І знову пищить Баталова флейта, знову дівчата легкими кроками пурхають по залі, відбиваючись у блискучій підлозі та в бронзовому люстрі.

Вулицею в напрямі до Мареотісу дрібно цокотять Ізіні сандалії.

Антіной! Буде напевно! Якби ж! Буде напевно! Прийди! Ціла вона – один заклик.

Щасливий день, ясний мій день! Ти радісно почався.

Тиха ніч м’яко обняла Александрію.

З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.

Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.

Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу.

Порожньою вулицею озиваються легкі кроки.

Від синьої запони ночі відокремлюються дівочі стрункі постаті, їх три, як три грації-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонної тиші і, як метелики, летять до світла й сміху.

– Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужі невільники…

– Чи бач! Золочена! Я, мила Фаніон, пристала б і на не золочену, а звичайнісіньку!..

– Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!

– Товсті… з підмальованими ще гірш, як у нас, очима, – розсипала дрібний сміх Фаніон.

– От тоді перед нами всі лебеділи б. А то… Чи хоч дадуть повечеряти?

– Хто ж на таких, як ми, зважає? Аби були на своєму місці. І в час.

– Як ті гірлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино, – засміялась Меліта. – Справді. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрії повно пишних панів з Рима.