Василь Масютин - Царівна Нефрета

Райт почув знову слова: «Вітаю вас у себе» і зараз після цього ввійшов Стакен з іншим світлом. Він мав на собі вже не старомодний халат, а білий одяг священика. Райт, віддавши своє пальто, капелюх і палицю, наче забув про теперішність.

Обидва сіли на низьких кріслах. У свічниках, напевне з давньої святині, блимали воскові свічки і скапували поволі, сумовито, мовби леденіючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вічність.

– Ви нагадуєте нашу розмову, – задзвенів Стакеновий голос, – я остерігав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дістатися до святая святих мудрости, яку скривають минулі віки. Тільки нечисленним удається така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджає у дослідах над їх правдою. Чи ви послухали моєї остороги?

– Ні, – відповів Стакен за Райта. – Я бачив, як ваші думки про минуле обертаються в попіл. Мудрець бачить шлях вічного сонця, а дурень тішиться, коли воно сходить, і сумує, як воно заходить. Безпристрасна вічна мудрість не знає ані суму, ані радости. Вона знає тільки себе сама і годується собою.

Ця поука сказана з глибоким переконанням, але і з фанатизмом вірного, не зробила великого вражіння на Райта; слова, що хотіли накинути йому свою силу – тільки зміцнили його власне переконання про вірну вибрану ним дорогу.

Стакен викладав далі:

– Уже з хвилиною, як ви ввійшли на небезпечну дорогу досліду життєвої форми, ви піддаєтесь їй. Ви стаєте не понад життям, а воно перемагає вас.

У Райті зростало завзяття; він стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.

Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу знавця єгипетського світогляду. Він був авторитетом у справі гієроґліфів, був подекуди живим представником згаслої правди, оборонцем усіх тих таємничих образів, які більш як 1000 років повторялись як щось неминуче, але для нікого, навіть для жерців – незрозуміле, аж до остаточного упадку Єгипту.

Які бажання може мати цей бездушний чоловік, той сором’язливий фанатик з віями, немов пожовклі листки?

У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мері? Ні, ні… Сабіна Гропіюс? Ні, вона зверталася до нього завсіди своїм єгипетським профілем, але ніколи не дивилася на нього. Чиї ж очі це могли бути?

«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відорватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця».

– Так, мій дорогий Райте, ще не запізно. Я розумію, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.

– Пане професор, ви обіцяли мені показати рукопис.

Настала тиша, серед якої було чути тільки шелест паперу, судорожно зібганого в пальцях Стакена.

– Чи така дрібниця може вас справді цікавити?

Стакен піднісся з місця до папірусу, який імовірно вже був приготовив на столі. Підніс його до очей, переглянув, і його уста викривились зневажливо.

Райт мав вражіння, мовби цей лист мав його прізвище на адресі, мовби той, хто писав його, був вороже настроєний до адресата і мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужі руки.

– Ви обіцяли мені…

Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вміє так поволі рухатися, і прочитав строфу:

– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить мої груди, я довіряю своєму серцю…» Що за нісенітниці! – Згорнув поволі папірус і важив його в руках. Райт стримав віддих. – «А що, коли кількатисячолітній поклик розсиплеться у попіл?»

Стакен підніс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцінність. Над долонями, що наче благали, Стакен підніс руку ще вище. Він підніс звиток до світла, полум’я охопило його і заблисло. Райт зірвався на ноги і схопив Стакена за плече. Але вже було запізно: з папірусу, що знявся димом, упали на стіл спопелілі останки. Видко ще було на них поодинокі знаки, як останні судороги покійника, як останнє прощання.

– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.

– Я не міг би вибачити собі ніколи, якби я чим-небудь підтримав вашу втечу перед правдою.

Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:

– Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.

Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного вінка – нагадували про неповерненність того, що минуло.