Василь Масютин - Царівна Нефрета

– Яке це гарне, – шептали вогкі уста Стакена.

– Так, це божеське, – сказав Райт проти своєї волі. Але зараз відчув нещирість своїх слів і прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити мені відпочити кілька день. Я почуваю себе не зовсім добре.

Райт відчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свідомости застрягло і розкололо його думки. Він не мав уже сили зв’язувати в одно минуле і теперішність. Звичайне зацікавлення минулим набрало для нього більше значіння, ніж досі. Теперішність перестала його цікавити: в ній він добачував щораз більше рис осоружних, незрозумілих, нудних. Райт відходив від теперішности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсім нового змісту. Погляд Стакена, щоб будувати свої думки на дослідах, відступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаємо мистецьким надхненням.

Мері… Оце ніжне, м’яке створіння, так легко вражливе, перемінилося у малу, гострокінчасту, нахабну жіночку. Вона чужа йому, незрозуміла, зовсім нецікавої породи.

Райт написав до Стакена. Він потребує довшої відпустки, ніж гадав раніше: він мусить основно поправити своє здоров’я. Але замість дбати за це здоров’я, він почав порядкувати вирізки з часописів, що множилися на його столі поруч ріжних проспектів з нововиданими книжками. Він діставав теж пропозиції на нові книжки і статті – тепер перо д-ра Райта було реклямою.

Сторінка йшла за сторінкою – росла нова книжка. Райт працював допізна вночі. Він дав себе нести новій течії до вимріяної нової пристані – поза дійсним життям. Течія заколисувала його – він забував непотрібну, пригнітливу буденщину.

Мері застала Райта розсіяного, але не помітила, як він віддалився від реального життя, бо сама занадто була зайнята думками про те, як виглядатиме їх нове спільне мешкання. Він поцілував її без зворушення. Мері трохи хвилювалася і хотіла за щось мститися на будь-кому. На щастя, не на Райті.

Стакен призбирував у музеї на Райтовому столі рукописи, які його асистент мав відчитувати: нероз’яснені загадки гімнів, невпинне змагання давнього духа за пізнання вічної божеської мудрости.

Прийшло літо зі своєю утомою, що мало настроювала до праці. Райт їздив, як усе, совісно до музею. В автобусі бачив ті самі нудні обличчя, пози і жести, ті самі намазані уста, напудровані носи і незграбні ручки парасоль.

Глибока музейна тиша. Уважливий погляд Стакена. Звичайне місце при вікні. Черга рукописів, що ні трохи не зменшувалась. Стакен уже не дратував його: Райт не відчував його присутности. Він був неминучий, як смерть.

Вони майже не розмовляли один з одним. Коли Райт віддавав свою роботу, навіть не чекав на його оцінку. Він знав, що нема там що виправляти. Все там було ясне. Стакен був зачудований поспіхом праці свого помічника і закривав стіл листками текстів, на яких писав коментарі. Стакен не сказав досі нічого Райтові про свою книжку, яка посунулась уже далеко вперед. Він хотів її назвати «Релігія Єгипту» і покласти на заголовній сторінці поруч свого прізвища теж Райтове. Райт теж не згадав Стакенові нічого про те, що під час своєї короткої відпустки почав книжку «Єгипетська жінка». Він розумів, що такий заголовок для наукової книжки, може, не зовсім підхожий, але читачі зацікавляться такою темою не менше, ніж він сам.

Мері дратувала впертість Райта, який щораз далі відсував намічений плян подорожі. Він вертався до своєї праці з завзяттям навіженого. Мері ображена, що він так мало має для неї часу, поїхала кудись над море. Він приймав досить байдуже до відома щораз-то нові її адреси. На її листівки він відповідав не завсіди і не завсіди так само: часом написав кілька рядків, то знову розписувався широко про свою працю і пізніше шукав цих міркувань надаремне між своїми записками. Він нерадо відбігав своїми думками від своєї праці і йому було тяжко, майже неможливо слідкувати за іншою темою поза тою, в яку пірнув. Райт майже не помітив, на як довго його наречена виїхала, бо взагалі почав затрачувати відчування часу. Він жив у іншому світі, який чудом поміщувався в теперішности. Минуле так обмотало його своїми нитками, що він почував себе тільки випадково заблуканою людиною в мільйоновій столиці у ХХ віці по Христі.

Одного дня Райт звернувся до Стакена:

– Пане професор! Недавно ви дали мені між іншими одно джерело, зовсім неподібне своїм змістом до інших. Я, на жаль, не мав нагоди його переглянути… Чи ви не були б добрі дати мені його, бо я хотів його простудіювати.