Василь Масютин - Царівна Нефрета

У робітні Стакена чекають на Райта папіруси. Вони зложені в одному розі стола – все разом: договори, джерела, гімни… Нічого нового. Знову ті самі звіти, інвентарі, рецепти… що далі, далі?

Історії Нефрети тут нема. Чи вона справді так живо зацікавила Стакена? Райт засів неохоче за роботу. Йому важко було зосередити увагу на рукописах, бо його думки блукали все ще над пропащим папірусом.

Стакен не прийшов. Возний поклав якусь коперту на столі директора.

– Чи професор Стакен прийде скоро?

– Пан директор сказали вчора, що сьогодні либонь зовсім не прийдуть.

– Дякую.

Повний пошани голос возного, побожно вимовлювані слова «пан директор» і супровідні рухи мусили викликати настрій пошани для неприявного в тому священному місці.

«Де міг залишитися папірус з Нефретою?» – думав Райт, записуючи те, що відчитував. Тексти були нудні. Стакен буде порпатися в них, як шукач золота у піску. Райт наблизився до Стакенового стола, закиданого паперами і книжками. Перед каламарем – кулею з кришталевого скла – лежало побільшуване скло і старосвітські окуляри. Райт торкнувся розкинених листків, думаючи про те, де міг би запропаститись папірус.

– Добрий день, дорогий докторе. Як праця? – він почув голос Стакена. Очі професора блищали іронічно, його пальці скорчилися.

Стакен перевіряє переклад Райта, що відчуває, як його лице пашить від рум’янців.

– Ви можете, дорогий Райте, трохи з погордою споглядати на ці нудні гімни, але кожний новий папірус пояснює нам таємничий світ, відношення тодішніх людей до Творця. Чи з такого погляду не зовсім байдуже, які були взаємини людей? У гімнах находимо мудрість, якої не можна перевершити. Не в любовних листах, де віддзеркалюються тільки періодичні пориви тілесної жаги, тільки у пристрасній тузі до Вищого прояснюється дух. Приземна жага приковує нас. Чейже ви не вірите, щоб віддих божий, що надихує земну поволоку, засуджену на розклад, міг розбуджувати любовний вогонь? Ми живемо тільки нашими грубими змисловими органами і тільки ними пробуємо збагнути основи гармонії всесвіту…

Ці слова падали, як олив’яні краплі. Пальці барабанили по тафлі стола, мовби вибивали розділові знаки.

Якийсь проклятий тягар на шиї… так начеб на ній спочивали кам’яні кігті Сфінкса. Райт відчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому і на його книжці. Він готов був провалитися під землю, стати невидним, щоб тільки втекти перед цим поглядом. Знаки на папірусі почали тремтіти, видовжуватися, перемінюватися у щось нове.

«Ти боже Єство – одне, єдине, всетворяще. Ти створив усе живе, зі сліз Твоїх очей повстав рід людський, зі слова Твоїх уст – Божество.

Тільки віддих Твоїх уст розворушує моє серце, позичаючи йому вічне життя, що видається мені таємним даром Бога».

Ті рядки, що залишились у пам’яті Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своїй уяві відкритий лист, написаний колись у давній давнині, повний любови і сподівань. Кілько ніжности в ньому, а за нею притаєний докір. Поклик, на який він не вмів відповісти. Райт шукав у своїх споминах: чи не зможе пояснити собі цього настрою. Чи взагалі щось таке можливе? Його рука піднеслася до кишені від камізельки і вийняла недбало зібганий клаптик паперу. Це Мері написала до нього наоспіх: вона була раннім ранком у музею, перед його приходом, не застала його і прохає його зайти безумовно в годині п’ятій. П’ята година тричі підкреслена. Це було неможливе: в годині п’ятій буде чекати на нього його видавець. Він протелефонував Мері, що не зможе прийти.

Ні, не в цьому річ: не ця відмова мучила його тепер.

Стакен читав святошно підтягаючи:

– «Хвала Тобі, Єдиний, Ти єдине джерело всього життя від першого початку, Ти, що хорониш людських дітей. Хвала Тобі, що вічно бачиш, а проте хорониш добро всіх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?

«Бажання, що мене наповняють, те, що порушує твої груди, довір моєму серцю. Стану подібна до мерців, коли мій величний друг не прийде до мене вночі», – ці слова виринули з пам’яті Райта, поглибивши його неспокій і тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:

– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний і Володарю всіх володарів, ми молимося до твоєї душі і клякаємо перед Тобою, Ти найвищий з усіх богів».

Стакен перервав, і Райт відвернувся. Стакен сидів з легко відхиленою взад головою і з руками випрямленими, як Сфінкс. Його очі були напівзакриті темними віями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтові в голові. Він хотів що-небудь сказати Стакенові, щоб тільки розсіяти цей ворожий чар.