Василь Масютин - Царівна Нефрета

Стакен з похиленою головою, мовби хотів проглинути Райтові слова, з виглядом хижацького птаха глянув на нього зизом. Його нігті, як кігті, збирали порозсипувані на столі папери. Він не відповів зараз.

– Я вже знаю, що ви маєте на думці, пане доктор. Той документ, це моя особиста власність, і я маю його у своїй приватній збірці.

– Буду дуже тішитись, коли зможу його оглянути. Сподіваюсь, що ви найдете і серед моїх паперів не менше цікаві речі. У моїй збірці є не один унікат і ви можете з нього користати.

Райт чув про збірку Стакена. Дещо з неї він знав із цитат у його працях. Але тільки невелика частина матеріалу була досі оголошена. Пікок, що імовірно підтримував близький зв’язок зі Стакеном, тільки натякав на них, не описуючи самої збірки, а обмежувався до компліменту, що вона «поважна». Зваживши, що всі нею цікавились, незрозуміла була причина, чому Стакен так її приховує. Тим більше втішився Райт Стакеновими запросинами. Але в останньому часі він так відбився від людей, що не міг на цю пропозицію негайно відповісти. Стакен положив йому руку на плече – на це професор не дозволив собі досі ніколи. Від цього руху всі сумніви Райта розвіялись і він вимовив покірно:

– Дуже тішуся, пане професоре, і прийду, коли вам буде вигідно.

– Нині в десятій увечір. При вході будуть на вас чекати.

Порожньою вулицею, що перерізувала «Кайзералєе», йшов Райт з дивним почуванням. Він прийняв запросини Стакена не з самої цікавости, а відчув спільний зв’язок, духове посвоячення – тепер здалось йому, мовби йшов на любовну зустріч, так багато призбиралось у його серці сподівань. А проте у глибині свідомости якийсь голос шептав йому щось про насильство і про потребу самовизволення. Райт думав про свою книжку і згадав теж нараз Мері, про яку досі забув над своєю книжкою. Нелегко було відчитати числа домів і віднайти дім, де мешкав Стакен. В одному зі садом були відхилені ворота і тільки в одному вікні, що виходило на сад, світилося. Це нагадало йому світло маяка серед моря. «Отже тут мешкає Стакен…» – рішив.

У слабому світлі, що падало згори і відбивалося від стіни, зарисувалися невиразно сходи. На другому закруті сходів на малій стінній дощинці стояла глиняна червона посудина з дзьобом, з якої курився ґніт. На мідяній табличці на дверях надпис: Стакен.

Райт не мав іще часу доторкнутися персня від дзвінка, прикрашеного бронзовою львиною головою, коли двері безшумно відчинилися. Він мав вражіння, мовби вони відскочили самі від якоїсь схованої пружини. Увійшов і, піднісши очі, побачив створіння, що ледве досягало йому до пояса. Був це карлик з надмірно великою головою і старечим пожовтілим, зів’ялим обличчям, викривленим гримасою. «Бог Бес, – подумав Райт, – трохи кривий, у сірому».

Електрична лямпа без тінника, яку внесла ця потвора, освітила людську карикатуру і Райта. Голі стіни з гаками, де висіли плащ і капелюх Стакена. Карлик витягнув дитячу руку, схопив капелюх і палицю, і чекав так довго, поки Райт не положив йому на плечі свій плащ. Увесь обвантажений малюк щез за стіною, де чути було кроки. Перед Райтом виринув Стакен, виповнивши цілі двері у широкому, ясному, старомодному халаті, що робив вражіння священичої ризи.

– Дуже тішусь, що можу вас привітати у себе, – сказав Стакен трохи святошним тоном, простягнувши руку Райтові, який узяв її з пошаною.

Не випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до півтемної кімнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала світляна смужка на паркетову підлогу. Стакен ішов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збіркою, дарма, що не всі речі мали ту рису доцільности, яку можна віднайти у систематичних колекціях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрішній зв’язок і жило спільним життям. Можна було відчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуї, хоч які ріжні, належали до одної родини. Богиня Бастет з головою лева і павіян Тот – на постументах перед столом, що хоч і нагадував вівтар, а був призначений імовірно до праці – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях під стінами належали до буденного вжитку господаря дому.

Зараз при вході можна було оцінити наукову вартість зібраних тут предметів, але увага Райта звернулась на щось інше. Він відчув атмосферу чогось близького, рідного – той настрій, що спливав на нього ще в дитячих роках, від перших починів свідомого життя, коли він мав довкола себе улюблені речі. Музейна збірка була йому близька тільки формально, а тут мав таке вражіння, мовби вернувся до батьківського дому після довшого розстання.