Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

– А, ви теж тут?

Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

– Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

Руді вуса вже тіпаються.

– Ви, здається, мене не впізнаєте?

Тепер Тьяден розплющує очі.

– Чого там!

Гіммельштос обертається до нього.

– Це, здається, Тьяден, еге?

Той підводить голову.

– А знаєш, хто ти?

Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

– Відколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.

Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно: певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

– Та ні, свиней ти сам пас.

Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

– Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.

У його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців, – швиргонув Гіммельштосові в лице «паршивого пса».

Але й Гіммельштос уже не стримується:

– Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

Тьяден велично киває йому.

– Можете йти, Гіммельштосе, кроком руш!

Гіммельштос шаленіє. У його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити.

Він гаркає:

– Я вам наказую, Тьядене, встати!

– А більш нічого? – питає Тьяден.

– Ви виконаєте мій наказ чи ні?

Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи [1] Мається на увазі нецензурна лайка в драмі Й. В. Ґете «Ґетц фон Берліхінґен». (Тут і далі прим. перекл., якщо на зазначено інше.) . Водночас він повертається спиною й світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця.

– Ви підете під трибунал!

Ми бачимо, як він поспішає до польової канцелярії.

Гайє і Тьяден заходяться реготом, як справжні торфорізи. Гайє регоче так, що в нього збочує щелепа, і він безпорадно спиняється з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляє йому щелепу на місце.

Кач непокоїться:

– Якщо він поскаржиться на тебе, буде кепсько.

– Гадаєш, він це зробить?

– Безперечно, – кажу я.

– Ти дістанеш щонайменше п’ять діб «губи», – пояснює Кач.

Це зовсім не бентежить Тьядена.

– П’ять діб «губи» – то п’ять діб відпочинку.

– А як тебе відправлять до фортеці? – цікавиться розважливий Мюллер.

– То для мене війна на тому й скінчиться.

Тьяден – щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.

Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.

– Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?

Кроп уже наївся й через те подобрішав.

– Скільки зосталося з нашого класу? – питає він.

Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.

– Троє з них уже лейтенанти, – каже Мюллер. – Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?

Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.

– А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі «Вільгельм Телль»? – нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.

– Яку мету ставила перед собою спілка поетів «Ґеттінґенський гай»? – раптом суворо питає поважний Мюллер.

– Скільки дітей мав Карл Сміливий? – спокійно відбиваюсь я.

– Нічого путнього з вас, Боймере, не вийде, – скрекоче Мюллер.

– Коли була битва при Замі? – допитується Кроп.

– Ви морально несерйозна людина, Кропе, сідайте, три з мінусом, – зневажливо махаю я рукою.

– Що Лікург мав за найважливіше для держави? – сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.

– Як правильно: «Ми, німці, боїмося самого тільки Бога й більше нікого на світі» або «Ми, німці, боїмося тільки Бога…»? – дозволяю я подумати.

– Скільки жителів у Мельбурні? – щебече й собі Мюллер.

– Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? – обурено питаю я в Альберта.

– Що ми розуміємо під явищем зчеплення? – тріумфує тепер він.

З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття із сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.