Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

– Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, – кажу я. – Чого це ти раптом?

– А чого корова на даху ожеребилася? – відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.

Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.

– Кажеш, коли вже не буде війни?

– Еге, ти тямущий хлопець.

– І тоді знову будуть жінки? – облизується Гайє.

– Авжеж, будуть.

– От сто чортів! – каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. – Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти, – й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі: справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.

Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:

– А потім?

Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:

– Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.

– Чи ти, Гайє, здурів? – дивуюсь я.

Він спокійно відповідає теж запитанням:

– А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.

По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.

– Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, – заперечую я.

Гайє їсть і посміхається.

– Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.

– А все-таки, Гайє, вдома краще.

– Та не дуже, не дуже, – каже він і замислюється з розтуленим ротом.

З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню й брудну батрацьку одежу.

– А в армії в мирний час ніякого тобі клопоту, – просторікує він. – Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.

Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений у неї.

– А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію й підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.

Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.

– Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там чарка коньяку, а там півлітра горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.

– Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє, – втручається Кач.

Гайє вражено дивиться на нього й замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.

Гайє не може швидко впоратись зі своєю багатою уявою й дратується:

– І чого ви завжди якісь дурні запитання вигадуєте?

Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.

– Тьядене, а що зробив би ти? – питає Кроп.

Тьяден думає тільки про одне:

– Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.

Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:

– На твоєму місці я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки в нього в череві вода закипить.

– А ти, Детерінгу? – допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.

Детерінг небалакучий, але на це запитання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:

– Я саме встиг би на жнива.

Тоді підводиться і йде собі.

Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбурґу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

І тут з’являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

Він стоїть перед нами й чекає. Усі мовчать, тоді він вигукує:

– Ну, як воно?

Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт – це не казарми. Він робить іще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою: