Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Ми приносимо ноші.

Кач хитає головою.

– Такі молоді хлопці… – і повторює: – Такі молоді, безневинні хлопці…

Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п’ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній з розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.

Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають з номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.

За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу.

Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.

Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами: ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його в нас над головами. Чути їхні вигуки: «Увага – дріт!» – і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.

Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови й на голови вбитих, на тіло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.

Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини в рівчак край дороги.

Та більше не стріляють… Тільки чути одноманітні вигуки: «Увага – дріт!..» Ми присідаємо… Знов у напівсні.

Марудна справа – вбивати вошей по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою й приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується «Лусь!» – і по всьому.

Ми сидимо кружкома, голі по пояс, – у нас тепло, – сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи й півгодини регоче зі своєї вигадки.

Але сьогодні його жарти не мають успіху: ми надто заклопотані іншим.

Чутка підтвердилася. Прибув Гіммельштос. Він з’явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. І не знав, що серед них син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в’язи.

Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це уві сні.

Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп – єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:

– Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?

– Миру не буде! – відрубує Альберт.

– А якби, – напосідає Мюллер, – що б ти тоді зробив?

– Чкурнув би звідси, – бурчить Кроп.

– Та звісно. А потім?

– Напився б.

– Та не верзи дурниць, я серйозно…

– Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?

Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:

– Напитися можна було б, та краще мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..

Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує.

– Моя стара!

Тоді ховає картку й люто вигукує:

– Проклятуща, паскудна війна!..

– Тобі добре говорити, – кажу я, – у тебе є і син, і жінка.

– Еге, – погоджується він, – і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.

Ми сміємося.

– За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.

Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.

– Гайє, а що б ти зробив, якби тепер настав мир? – питає Мюллер.