Ліман Френк Баум - Латочка з Країни Оз

Кіт був повністю зроблений зі скла, такого чистого й прозорого, що через нього все було видно, як у віконце. В його голові оберталася маса маленьких рожевих кульок, що виблискували, як дорогоцінні камені, а серце зроблено з червоного рубіна. Замість очей у Кота сяяли два смарагди, а всі інші частини тіла були скляні, включно з красивим крученим хвостом.

– Ну що, докторе Піпте, ви збираєтеся представити мене гостям чи ні? – роздратовано запитав Кіт. – Гадаю, ви забули про добрі манери.

– Прошу вибачити, – відгукнувся Чаклун. – Це дядечко Нанкі, нащадок королів Жвакунів, які правили тут ще до того, як ці землі ввійшли до Країни Оз.

– Йому не завадило б сходити до перукаря, – завважив Кіт, вмиваючи лапкою свою скляну мордочку.

– Так, – весело хмикнув дядько Нанкі.

– Він живе в густому лісі, там немає цирульників, хоч у Країні Оз усього в достатку.

– А що це за гном з ним?

– Це не гном, це хлопчик, – пояснив Чаклун. – Просто ти ніколи не бачив хлопчиків. Поки що він маленький, але з часом виросте і стане високим, як і дядечко Нанкі.

– Правда? Оце дивина! – здивувалася скляна тварина.

– Так, тільки це диво життя, а воно сильніше за магів і чарівників. Наприклад, моє диво створило й оживило тебе, але пишатися мені нічим: від тебе жодної користі, одні суцільні неприємності. І ти не здатний ні рости, ні розвиватися, тож завжди будеш нахабним безцеремонним Скляним Котом з рожевими мізками й бездушним серцем-рубіном.

– Та я й сам шкодую, що ви мене створили й оживили, – завважив Кіт, сівши на задні лапи й помахуючи хвостом. – Ви живете в похмурому місці. Я виходив на вулицю: і ваш сад, і ліс – така нудьга! А коли я приходжу в будинок, то від розмов вашої товстої дружини просто хочеться лізти на стінку.

– Це все тому, що я вклав у твою голову не такі мізки, як у нас, – сказав доктор Піпт. – Вони надто розкішні для простого кота.

– То, може, їх варто вийняти і замінити простими камінчиками? – запитав Скляний Кіт. – Тоді я не дивитимуся на все зверхньо.

– Мабуть, я так і зроблю. Тільки спершу оживлю Латочку.

Кіт підійшов до лави, на якій сиділа лялька, й уважно її оглянув.

– Невже ви хочете оживити цю потвору? – запитав він.

Чаклун кивнув.

– Це служниця дружини, – пояснив він. – Їй доведеться робити всю хатню роботу. Але ти не командуватимеш нею, як робиш це з нами. Ти повинен ставитися до неї з повагою.

– Нізащо! Чого це я буду ставитися з повагою до мішка з ганчірок і клаптиків.

– Якщо так, то в будинку можуть знайтися не лише клаптики, а й уламки, – сердито буркнула Марголотта.

– Чому ж ви тоді не зробили її гарненькою? – поцікавився Скляний Кіт. – Я от – красень хоч куди і люблю дивитися, як крутяться мої рожеві кульки-мізки і б’ється рубінове серце.

Кіт підійшов до високого дзеркала й застиг перед ним, гордовито вдивляючись у своє зображення. Потім знову заговорив:

– А це клаптеве створіння зненавидить себе, щойно оживе. На вашому місці я зробив би з неї швабру.

– У тебе зіпсований смак, – буркнула Марголотта, зачеплена за живе критикою Кота. – Гадаю, моя Латочка – дуже гарненька, з огляду на матеріали, з яких я її пошила. У ній більше кольорів, ніж у веселці, а ти не заперечуватимеш, що веселка дуже красива.

Скляний Кіт позіхнув і розтягнувся на підлозі.

– Діло хазяйське, – сказав він. – Мені тільки шкода цю Латочку, от і все.

Оджо і дядько Нанкі залишилися ночувати у Кривого Чаклуна. Хлопчик тішився з цього, бо сподівався побачити, як оживлятимуть Латочку. Скляний Кіт теж сильно вразив його уяву.

Оджо хоч і жив у чарівній Країні Оз, але ніколи до цього не стикався з чарами. Там, вдома, нічого чарівного не відбувалося. Дядько Нанкі міг бути королем Жвакунів, але ті об’єдналися з іншими народами і визнали Озму своєю єдиною володаркою. Тож він пішов у лісову глушину зі своїм маленьким племінником, і вони жили там відлюдниками.

Якби їхній занедбаний сад не перестав вирощувати їжу, вони б і далі жили у Блакитному Лісі. Саме ця обставина змусили їх знятися з насидженого місця, і перше враження від зустрічі зі світом було в Оджо таким сильним, що від збудження він так і не стулив очей цієї ночі.

Марголотта приготувала смачний сніданок, і, пригощаючи гостей, сказала:

– На щастя, тепер мені можна трохи відпочити від кулінарії. Адже сьогодні доктор Піпт обіцяв оживити мою служницю. Нехай вимиє посуд, підмете підлогу й витре пил у будинку. Господи, як це полегшить мені життя!