Ліман Френк Баум - Латочка з Країни Оз

– Он воно що! – з розумінням похитав він головою. – Чаклун зачарував хліб і сир, і мені їх вистачить на всю подорож, скільки б я не їв.

– Навіщо ти запихаєш до рота ці штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тоді краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.

– Вата мені не потрібна, – відгукнувся Оджо.

– А рот потрібен для того, щоб говорити, так?

– І ще для того, щоб їсти й пити, – відповів Оджо. – Інакше я не матиму сил.

– Я цього не знала! – вигукнула Латочка. – Дай-но мені шматочок.

Оджо дав їй трохи хліба, і вона відразу ж поклала його до рота.

– А що треба робити тепер? – прошамкала Латочка.

– Прожуй та проковтни! – розпорядився хлопчик.

Дівчинка спробувала, але це виявилося не так вже й просто. Її зубки-перлинки не змогли розжувати хліб, а крім того, вона не могла нічого проковтнути, бо за язиком і зубами не було отвору – тільки матерія. Латочка все виплюнула і розсміялася.

– Виходить, я не матиму сил. Адже не можу їсти, – повідомила Латочка.

– Я теж не можу, – подав голос Кіт. – Але я не такий дурний, щоб намагатися це робити. Невже ти не розумієш, що ми влаштовані куди краще за цих людей і тому переважаємо їх?

– Звідки мені це знати! – відповіла дівчина. – Не мороч мені голову загадками. Я сама в усьому розберуся.

І вона почала стрибати через струмок, отримуючи від цього велике задоволення.

– Обережніше, а то впадеш у воду, – попередив Оджо.

– Подумаєш!

– Якщо ти впадеш, то намокнеш і не зможеш іти, – не відставав Оджо. – І твоя фарба розпливеться.

– А від моїх стрибків вона не розпливеться? – весело запитала Латочка.

– Я кажу про інше. Якщо ти промокнеш, то червоні, зелені, жовті клаптики зіллються в одну сіро-буро-малинову пляму.

– Тоді я буду обережною, – сказала Латочка. – Адже якщо мої фарби змішаються, я перестану бути красивою.

– Фу! – подав голос Кіт. – Що ж тут красивого! Це якась мішанина, якийсь несмак. Зверніть увагу – в мого тіла взагалі немає ніякого кольору. Я прозорий, якщо не брати до уваги червоного серця і рожевих кульок-мізків. Помилуйтеся, як вони крутяться!

– Геть, зась, зась! – зі сміхом прокричала Латочка, знову пускаючись у танок. – А ваші моторошні зелені очі, пане Шкіднику! Ви, може, їх і не бачите, зате ми бачимо. Геть, пане Шкіднику! Ви сильно пишаєтеся тим, що прозорі. А якби були різнобарвним, як я, то зовсім задрали б ніс до небес!

Вона почала перестрибувати через Кота, і перелякана тварина відповзла до дерева. Побачивши це, Латочка розреготалася ще сильніше і проспівала:

– Кошмар! – тільки й сказав Кіт. – Чи не здається тобі, Оджо, що вона з’їхала з глузду?

– Усе може бути, – відповів хлопчик, здивовано дивлячись на Латочку.

– Якщо вона не перестане мене ображати, я видряпаю їй очі-ґудзики! – пообіцяв Кіт.

– Не сварімося, – запропонував Оджо, встаючи з трави. – Краще зберігаймо хороший настрій і добре ставлення одне до одного. Адже хто знає, які труднощі постануть перед нами дорогою.

Ближче до вечора вони вийшли з лісу, і їхнім поглядам відкрився прекрасний краєвид. На широких блакитних полях, то тут, то там, стояли гарненькі блакитні будиночки, причому вельми далеко один від одного.

Трохи ближче на лісовій галявині примостився будиночок, вкритий листям, біля якого стояв жвакун із сокирою в руці. Це був дроворуб, він жив один у своїй хатині. В нього були пухнасті блакитні вуса, веселі блакитні очі. Блакитний одяг був старим і дуже поношеним.

Спочатку, побачивши дивну компанію, чоловік сильно здивувався, але, коли до нього наблизилася Латочка, він впав на лавку і так розреготався, що довго не міг заговорити.

– Оце так! – вигукнув нарешті дроворуб, пересміявшись. – Хто б міг подумати, що в лісах живе такий клоун! Звідки ти, Божевільна Ковдро?

– Ви про мене? – поцікавилась Латочка.

– Звичайно, про тебе.

– Ви помилилися. Я – з ковдри ручної роботи.

– Це одне й те саме, – відповів дроворуб і знову засміявся. – Коли моя бабуся шиє таку ковдру, вона називає її божевільною ковдрою. Але я й гадки не мав, що подібна дивина може ожити.

– Це все Живильний Порошок, – пояснила Латочка.