Наталена Королева - Вітраж

З печері вилітали слова молитвів, зливалися з побожним зітханням жінок, перепліталися зі співом голосних, гірських пташок і вкупі з блакитним димом од кадила, що мішався з роговою згаррю «офіри», що догорала, линули понад червоні, гостроверхі, уламчасті скелі…

Пан-отець виступив з печері й почав казання. Він згадав про всі христіянські чесноти: милосердя, незлобивість, уміння дарувати обрáзи, терпіти кривду й неправду, за яку буде достойна подяка там, на небі. Наприкінці прилюдно похвалив новоохрещеного «раба Божого Пантелеймона, що залишив пітьму поганську і прийшов до ясного світла правди»…

– Порадуємося ж, брати мої, бо й наш Всемогутній Пастирь радується, знайшовши одну заблудшу ягничку, більш, ніж тим 99, що лишились у кошарі… – закінчив чернець.

І ця згадка про овечку враз оживила людей, що боролися з нудотою незрозумілих молитвів, повернула їх до живого життя. Всі мимовільно поглянули на те місце, де перед тим зарізано баранця, ковтнули слину й облизались.

На площинці загуло й заворушилось, мов у вуліку. Кілька жінок перекинули на плечі частинки забитого барана і швидко подалися стежкою до селища. Отець Амврозій, розмовляючи з чоловіками, знову підобгав поли ряси, обережно взяв клуночок зі святощами й легко скочив на коня. За ним рушили й парафіяни просто в гостину до хрещеника.

Смачний та масний був шашлик у Пантелеймона, а гострий пілав, мов вогнем, палив у роті. Вже після них у гостей веселіше заблищали очі, й голосна, весела розмова захопила всіх. Але ж, коли принесли вина, до якого ці вчорашні мусулмани не звикли, а тепер, за прикладом Христа, що в Кані Галилейській на радість людям перетворив навіть воду на вино, не гребували чаркою, – веселощі досягли свого апоґею. Вже за хвилину почувся спів, а ще за мить з’явилася зурна, жалісним тоненьким голоском завищала саламурі, забренькала чунгурі. Сами від себе заплескали долоні, і дрібне, прудке темпо гірської лезґінки, немов вітер, зірвав із місць і закрутив у шаленому танку спочатку молодих, потім старих, хрещеника й ледве-ледве не втяг у коло самого ченця Амврозія.

А жінки все надходили та надходили з новими, повними та5цями. Потім у кошиках принесли соковиті та запашні броскви, конфітури з нестиглих зелених горіхів, нарешті, й улюблену лаблабу – в цукрі пряжений горох.

І чи вихор лезґінки, чи вино, що вперше сьогодні покоштував його хрещеник, чи, може, чорні очі тієї, що, павою йдучи в танку, так ласкаво з-під віночка темних вій поглядала на ставнóго христіянина, – збентежили Пантелеймона. Поривчастим рухом ухопив він чунгурі, хвилинку перебірав на ній мідяні струни, а потім високим тенором подав трель, типову східню, хроматичну трель, що не втне її жаден європейський співак. Гості принишкли: вони знали, як гарно співав Джеміль-Алі-Огли, який мистець він складати пісні, що потім розходились по всіх сусідніх аулах. А сп’янілий од радощів та вина Джеміль, як соловій, заплющив очі і, злегенька хитаючись, немов уколисуючи самого себе, виводив одну за одною свої мелянхолійні трелі. Щодалі вони ставали журливіщі, все більш кучеряві, прикрашені філіґрановими фіоритурами. Потім зненацька юнак одірвав руку з чунгурі, немов би висмикнув із неї яскраву квітку – дзвінкий акорд, розплющив очі, припав поглядом до других палких очей і дав повним голосом:

Голосний сміх пролунав у відповідь. Пантелеймон увірвав спів, стрепенувся, очі його враз налилися вогнем, а чунгурі голосно застогнала, вдарившись о землю. Джеміль забув, що він не сам із своїми мріями, що довкола його гості та ще й у такому ж нервовому куражі, як і він сам. І цей, повний глуму, недоречний сміх, мов цівкою холодної води пробудив його з солодкого сну.

Джеміль ураз пізнав, чий то був сміх, і вчув, що саме тепер Шакро занадто не до речі засміявся. Перед очима в Джеміля пожовтіло, а з горла, що вмить пересохло, як на жнивах ячменю, вирвалися хрипливі, приглушені згуки:

– Який шайтан сміється там, мов шакал за селом?

– Ти сам шайтан, ще й хент! – була зневажлива відповідь. – Ще й вода хрещена на тобі не обсохла, а ти вже знову згадав про зелений атрамент… Мусулманська твоя душа, тьфу! – сплюнув Шакро і стримано, спокійно почав підводитись на ноги.

– А ти осел і син осла! – грізно гримнув Пантелеймон і у ту ж мить шулікою кинувся на кривдника. Жилаві руки вп’ялися в горлянку, з хрипом і прокльонами, поміж бросквами й розлитим вином звивалися два гнучких, молодих тіла. І не встигли ще старші кинутись розбороняти, як Шакрові руки безсило розчепилися, тіло скорчилося, здрігнулось і важко, незґрабно впало набік. Він уткнувся обличчям у мідну тацю, і скорченими нігтями неначе хотів заритися крізь килим у землю. З-під білого бешмета сторчало держало Джемілевої ди5ки, а на сукні, мов по бібулі, розпливалась ясно-червона кров’яна пляма.