Наталена Королева - Вітраж

Ще раз у землю вклонився Джеміль і, заспокоєний, знову ліг. На душі його прояснилося. Немов вітрець розвіяв пекуче почуття обрáзи.

Джеміль поглянув навколо себе. І такою милою, святою видалася йому ця, напівпорожня, ченцева-місіонарова хатина. Тихо, рівним вогником горіла синя лямпада перед хрестом. Ніжним, лагідним промінням освітлювала вона обличчя Христове, грубо вирубане з каміння, поличку з книжками та церковними річами. Під другою стінкою, на низькому ліжку, спокійно спав о. Амврозій.

Свята тиша, неначе ніжною рукою, погладила душу Джемілеву. Йому схотілося ще щось дати св. Юрієві. Щось надзвичайно гарне, не щоденне, вийняткове. Щоб і святий одчув таку саму промінну радість, як одчував він – Джеміль. І раптом справді чудова думка прийшла йому. Він зіп’яв руки, притиснув їх до свого вщерть переповненого серця й жагуче промовив:

– У кожного ворога, що вб’ю, присягаюся, – відріжу я праве вухо. В усіх-усіх! На нитку, як намисто, нанижу ті вуха. І на образ Твій, св. Юрію, повішу! Гарне це буде намисто, ах, гарне! Будеш пишатися ним перед усіма святими. Бо ж, певно, жадний такого не має. Нехай! Хай і небо й земля знають, як помагає св. Юрій, і яку за це пошану має!.. Так учиню я, Джеміль-Алі-Огли, що в п’ятницю охрещений Пантелеймоном. Це обіцяю Тобі, св. Юрію! А Ти знаєш, що ніколи не був брехуном єдиний син мого батька. Амінь!..

О. Амврозій учув останні слова. Він непомітно усміхнувся й радісно мовив сам до себе, крізь сон:

– Ні, таки добрий буде христіянин із Джеміля-Огли!

На лівому березі Нила, приближно годину їзди від міста Люксор, що стоїть сьогодні на руїнах колишніх Теб, починається влоговина, назва якої «Долина королівських гробниць», або «Долина смерти». Це – стародавній тебанський некрополь, королівський цвинтар, на якому поховано фараонів XVIII, XIX та XX династій.

Ця долина, справді, добре відповідає своїй назві. Ніде – ні травинки, ні тваринки. Скрізь, куди око сягає, – самі лише скелі та вламки гір, пісок, груз, каміння, обточені вітрами, та часом кам’яні гальки, а потім знову – пісок і пісок. Цілі гори метучого піску, що лежить кучугурами, часом заввишки, як київська Володимирська гірка або празький Петршін.

Пишна тропічна ростинність, родючі лани Єгипту лишилися там, по той бік Нила, в його зеленій долині. А тут розляглася справжня пустиня, – володіння злісного бога Сета. Тут – панування смерти, тиші, небуття. Тут, по своїх давновікових схованках у сні смерти відпочивають лише мумії стародавніх фараонів. Тут зберігаються неоцінені лишки великої могутньої колишньої культури, спорохнявілі папіруси, потемнілі золоті вироби, поточені шашелем зразки різбярського мистецтва, артистичні вироби ювелірів, малярів, скульпторів та пам’ятки мудреців, що зуміли боротися з безжалісним подихом могутнього часу…

Те, що було на поверхні землі, – зникло. Згинули величезні, розкішні міста, руїнами лягли велетенські храми, блискучі палаци, школи освічених жерців, тих жерців справжньої науки, що 6000 років до нас уже вміли без помилки вирахувати, коли почнеться затьма сонця, могли відгадати вагу земної кулі, установити приближний вік орґанічного життя на тій кулі, мали таке розвинене плястичне мистецтво, що й сучасний різбяр чи скульптор не мав чого закинути свойому старо-єгипетському колєзі…

Все це згинуло там, де панувало життя, але ж залишилось на наш і віків потомних подив у могилах та підземних гробницях «Долини смерти». З того, що зберегла ця Долина, ми й можемо ясно собі в’явити життя людей, що померли 3–5–6000 років перед нашим народженням. І на підставі тих схованок нині ми цілком певно можемо говорити про тогочасну єгипетську культуру. Прояви знайомі нам, може, навіть більше, як тим давнім грекам, що, наприклад, як Геродот, – цей «перший історик України», – приїздили до Єгипту й на власні очі бачили життя днедавніх єгиптян та їхню культуру. Бачили – й щиро дивувались, бо занадто неподібно до того, що вони звикли поздибувати під лагідним, сояшним небом Геляди, – видавалася вона їм. «Як Єгипет має не таке небо, не таку природу, які існують у країнах наших», – пише Геродот, – так і самі єгиптяни мають цілком инчі, ніж у инших народів звичаї, поведінку, порядки… У них провадять торговлю та ходять на базар жінки, а чоловіки сидять дома і прядуть. У них чоловіки носять тягарі на головах, а жінки – на плечах. Свої потреби вони виконують по домах, а їсти виходять на вулицю. Бо ж вони кажуть, що негарне й доконечне треба б виконувати потаємно, а те, в чому нема нічого поганого, вони не потрібують ховати. Коли син не хоче годувати і утримувати своїх батьків, – ніхто не може його до цього примусити. А тим часом доньки мусять підтримувати своїх батьків навіть тоді, коли б це їм було не до вподоби. По інших країнах, коли хтось умре, то родина та його друзі обстригають собі волосся. В Єгипті ж, навпаки, родина покійного відрощує собі волосся та бороди на знак жалоби!.. Нарешті, й це надзвичайно дивує Геродота, – «кожен чоловік має в єгиптян, принаймні, по дві одежі. А кожна жінка – лише одну!»…