Наталена Королева - Вітраж

Зойк і гармидер наповнили подвір’я. Мов жарини, заблищали розпалені очі, білою блискавкою блимнули гострі ди5ки. Троє родичів та приятель Шакра метнулись до Джеміля. Жінки втекли. А серед калюж вина, перевернутого посуду, золотистих овочів, рожевих квіток, стояв чернець, мов чорний птах, що розпустив свої величезні крила.

– Люде!.. Брати!.. Христіяни!.. – розпучливо гукав його нетвердий голос.

Але вже було пізно. По підлозі знову клубком покотилися люде.

Отець Амврозій ухопив великий, повний вином турячий ріг і плеснув із нього на озвірілих борців. На мить бійка спинилася. Джеміль улучив хвилинку і став на рівні ноги. Чернець вихопив хреста й високо підвів його вгору, рясою ж заслонив «новознайдену вівцю».

– Люде!.. Брати! Христіяни!.. Опам’ятайтеся… Станьте навколішки, моліться!..

Бурю втишено, життя хрещеникові урятовано. А щоб не трапилося вночі якоїсь пригоди, о. Амврозій забрав Джеміля ночувати до себе.

Вже була глупа ніч, коли о. Амврозій промовив:

– Тепер, сину Пантелеймоне, лягай та відпочинь. Помолися перед сном, і Господь милосердний прийме твоє каяття. А Шакра, як очуняє, – перепросиш. І все буде гаразд.

Джеміль стояв навколюшках перед кам’яним хрестом і по-дитячому плакав. Голос ченця, такий лагідний, що так ласкаво карав, видався Джемілеві голосом покійної матері. Неначе це вона встала з могили, прийшла, і, як бувало в дитинстві, тихо дорікає Джемілеві. Дорікає, а сама плаче. І ці сльози більше хвилюють Джеміля, як усі докірливі слова, більше, як усі закиди.

Дрімота вже починала мішати дійсність зі згадками, минуле – з дійсністю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й ліг. Враз заснув і Джеміль-Пантелеймон. Сумління не мучило його, бо ж він одразу, як личить доброму джіґітові, змив свою обрáзу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер сміється з нього в серці свойому Джеміль…

І чудовий сон приснився йому.

Побачив він, як усіх, усіх – одного по одному, мов баранів, вирізав він не тільки родичів Шакрових, але ж і приятелів його, навіть друзів тих приятелів. І коня Шакрового зарізав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що міг Джеміль забрати його собі безборонно, бо ж не лишилося більше нікого на світі, хто мав би на нього право. Та Джеміль був справжній джіґіт: не хотів він поганити руки свої – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозій благословляє його хрестом, немов у церкві. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискує в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрія. І каже чернець людям:

– Тіштеся, брати мої, бо ж маємо ми неабиякого христіянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемілем! То – юнак!.. А Шакро – сміття, хоч і раніш похрещений. Ви ж бачите, що навіть у нього й наймення вірменське!..

Джеміль прокинувся з радощів. Серце його так швидко-швидко стугоніло. Прокинувся – і мало не заплакав: такою обрáзою вщерть переповнилась його душа. Це – тільки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усі вороги, дихають і, може, навіть глузують із нього, що «не зумів» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в житті затремтіла Джемілена рука… Чого? Бо занадто міцне було вино. Відібрало воно й меткість руху, й силу, і зручність. Ha-віки вкрив він себе соромом перед своїм селом!..

– Господи! – заломив Джеміль руки.

Щирі сльози заблищали в його очах. Він зісковзнув із ліжка, став навколішки перед кам’яним Розп’яттям і простяг до неба зіп’яті руки.

– Господи! Ні!.. Ти – не зрозумієш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашої крови! Не гнівайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрія! Той – наш, і справжній джіґіт! Умів і святим бути, і з ворогом битись. І помститися вмів – напевно. Хай собі о. Амврозій говорить, що хоче, а я таки не вірю, щоб св. Юрій вибачав ворогам своїм, підставляв ліву щоку, коли б ударили його у праву. Ого! Такий вояка! Хотів би я подивитися, хто б насмілився піднести руку на св. Юрія!..

Джеміль припав до землі, вдарив поклона й приторкнувся, мусулманським звичаєм, обома долонями до підлоги.

– До Тебе я молюся, св. Юрію! Поможи мені! Дай, щоб здійснився мій сон! Щоб усе – до найменшого – було так, як оце мені снилося. Ти ж бо знаєш: не тому не вбив я Шакра, що не вмію володіти кинджалом! Все це – вино, прокляття на нього!.. Вибач же мені, святий джіґіте! Вір мені: ніколи більш не стягну я такого сорому на свою голову! Ніколи більш не схибнуся, хоч би довелося ніколи більш і не скоштувати вина… Вбий мене блискавкою, як останнього джіна, що ганяєш Ти по небу під час громовиці, так мене вбий, і ще гірш мені зроби, коли збрешу! Пішки піду до Тіфліса. Там знайду Твою церкву, або хоч образ Твій. Не може ж бути, щоб такий великий джіґіт – ще й святий – не мав у Тіфлісі своєї церкви! І всю зброю ворогів своїх принесу Тобі в подарунок. Це – обіцяю Тобі!