Наталена Королева - Вітраж

Але ж, власне, ті міркування походили з того, що ця «сестра», справді, була така огидна, вирячкувата, що чорниці було тяжко наважитись взяти її в руки. Вона й сама впіймала себе на тій думці.

– Гордість наша! – зітхнула вона й, пересиливши огиду, підняла з землі жабу.

Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’єр.

– Сестро Мехтильдо! – звернувся він до чорниці ще здалеку. – Якщо ви скінчили салату, то не тікайте: треба ще попересаджувати…

Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.

– Чого вона? Наче їй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобі в спідниці, чи в рясі – нема ріжниці: ф’їть – тільки й бачили… Циндрі! З ними напрацюєш! Я ж кажу матерi абатисі: візьміть мені в помішники хлопця, п’ятнадцять років вже говорю те саме. А вона: статут забороняє!.. А от так вихорем лiтати не забороняє?!.

І він злісно почав штрикати лопатою в грядку.

Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи відсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебігла вона всього кiлька кроків. Але ж у неї стукотіло серце, неначе вона пробігла принаймні з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розуміла, що в ту мить вона зробила аж два гріхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав її Жан-П’єр; а вдала, що не чує. По-друге ж – втекла вiд праці, яку їй сьогодня загадали…

– «Тільки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зітхнула вона. – Я вмить повернуся. Тільки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бідолашну тварину. Вернусь й все поясню городникові».

– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в її серці невмолимий голос.

– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотіла вдарити себе в груди на знак того, що вона сама себе осуджує за гріх.

Однак не могла того зробити: в руках у неї була жаба.

– «Справді, на цьому світі зо всіх кутків нас чекає спокуса! – подумала сумно сестра Мехтильда. – Як спрут, простягає вона до нас свої огидні лапи й хапає тими пазурями нас бiдних!.. Хіба ж не милосердя керувало моєю рукою, коли я взяла тебе, сестра моя, жабо?! За що ж ти маєш безневинно гинути? Коли тебе сотворив Всемогутній, мусиш жити заради Його хвали та слави!»…

Вона дивилася на врятовану ропуху, а та, неначе розуміючи, що вже їй не загрожує небезпека, тихо сиділа на руках у чорниці й дужою лапкою, мов рукою, вхопилася за палець сестри. Це вже цілком зворушило дівчину.

– «Бач, почуває, сердешна, що я їй бажаю добра! Ну, не бійся ж, сестричко! Ходім!»…

І, прямуючи травою, сестра Мехтильда побігла просто до старого водограю в далекому кутку садка. В басейні ніколи не бувало води, бо водограй давно був зіпсований, покинутий.

Там з моху, камінчиків та галузинок зробила чорниця над жабою дашок, щільненько загородила її, щоб жадне «немилосердне око не вгляділо бідної тварини» й раптом стала нерухомо. Треба ж дати їй їсти! А що ж жаби їдять?! – Цього сестра Мехтильда не знала…

Вона схилилась, щоб нарвати свіжої трави: може, вона їстиме! – й з жахом угляділа, що її руки й рясу поплямлено кров’ю.

– Свята Мадонна! Що ж я тепер скажу? – плеснула вона руками.

– «Що кров пішла в тебе з носа! – знову наче обізвався в ній чийсь голос, – і цим з’ясуєш, чого втекла з грядок»!..

– Vade retro, Satana! – перехрестилася чорниця. – Це ж – знову брехня!..

Та вже не було часу міркувати: просто до неї, перебіраючи в руках ружанець, йшла старенька мати Анжеліка. Мехтильда скам’яніла. Вона зблідла, мов надходила її остання хвилинка.

– Дитино моя! Що ж то з вами? – зтурбовано запитала мати Анжеліка. – Ви ціла закривавлена! Що трапилось? Де ви були, що робили?

– Я… я полола грядки… Мабуть, від сонця… пішла носом… – тремтячим голосом прошепотіла Мехтильда.

– Ну, так! То чого ж ви так схвилювалися? То ж дрібниця. Не турбуйтесь, то швидко минеться.

А Мехтильда ледве-ледве трималася на ногах. Ласкавий голос старої Анжеліки різав їй серце, мов гострий ніж. В неї пішла обертом голова, все сплилося перед очима, вона захиталася й була б впала, коли б її не підхопила стара чорниця.

– «Змилуйся, Боже! Змилуйся над бідною грішницею! Негідна я, негідна!» – молилася в душі дівчина, але ж не могла промовити й слова.

– Обіпріться на мене: я відведу вас до інфірмерії [1] Манастирський шпіталь. , – спокійно, мов малу дитину, умовляла її мати Анжеліка. – Я попрошу мати абатису, щоб більш вона вас не посилала полоти грядок. Ви не звикли до такої праці. Будете краще ходити до мене – прибіратимете каплицю… Ну ж, годі бо, годі, дитино моя!.. Не можна ж так саму себе бентежити кожною дрібничкою!..