Наталена Королева - Вітраж

Тяжко відповісти без «многоглаголанія» на запит: 3. «Студії чи вражіння спонукують до праці»?Загалом же, я тем не шукаю, може – навпаки – вони мене оплутують, як «прядиво Мадонни», зване в Україні «бабиним літом». І коли більше пасмо того «прядива», що вже не від сьогодня почало літати над головою, обвіється довкола думки, треба його розмотати на папері. Але не записувати в нотатник: що відразу не знайшло відповідної форми, те вже дефінітивно пропало. Студії?.. Видима річ, деталі треба перевірити, але ж навряд, чи може хтось писати про те, чого раніш не знав.

4. «Пляни на майбутнє»?Мої літературні завжди пов’язані із загально екзистенційними. Шукаємо способу залагодити останні так, щоб можна було здійснювати перші. Як знаєте, нині лекше знайти працю, що робиться без думки й, навпаки, тяжко мати змогу для чинности духової. Особливо ж, коли не хочеш скеровувати пера в той бік, що міг би бути бажаним «панові шефові», видавцеві, редакторові чи комусь іншому, що бажає мати «крам, якому забезпечений відбут». Щодо мене, я воліла б писати в канцелярії, хоча з попереднього досвіду вважаю це за важне, як бути поденщицею на винницях.

Отож, коли й в цім році пощастить уникнути праці виключно для існування та можна буде забезпечити досить дорогу «бутафонію письменниці» – тепло в хаті, світло, ленти на машинку й таку їжу, що її приладження не триває довго, а ще й – найдорожчу річ – книжку, яку мені персонально досить тяжко здобувати в порядку позики, бо потребую переважно літератури романської, то, може, з поміччю Божою, закінчу трилогію томом своїх «Спогадів сестри на полях крови», бо ж, як бачу, про війну переважно згадують чоловіки.

Про інші річі, що їх кортіло б написати, не можу згадувати, бо вигляди на здійснення тих мрій вельми маленькі. Головне ж, щоб була вислухана молитва, яку повторює один премилий брат василіянин, а за ним і ми: «Дай, Боже, витривати, не захворівши»!

– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’єр, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.

Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’єрова лопата розрубала їй лапку. Далі жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’яні. Але ж, видимо, Жан-П’єрові того було мало, бо він ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».

– Жан-П’єре, Жан-П’єре! – зненацька загукала на нього одна з чорниць. – Ідіть мерщій: вас кличе мати абатиса…

Городник обтрусив синю попередницю, скинув бриля й пошкандибав доріжкою. Жабі на цей раз було врятовано життя.

Біля неї спинилася молоденька чорниця. Вона недалеко полола грядку й бачила всю пригоду. Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неї травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навіть не спробувала тікати. Тільки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…

Чорниці стало шкода знівеченого створіння. Особливо, коли вона помітила, що з перерубаної жабиної лапи капає кров. Її ніжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…

Була це зовсім молодесенька дівчина, екзальтована, ймовірно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попереднє життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоєдушних й холодно-фальшивих. Те життя маленького провінціяльного містечка наганяло на неї жах своїми повсякденними конфліктами, своїми очевидними протиріччями між істинами, що давала віра, й непоборимою дійсністю. Тендітна, ніжна душа дівчини не могла згармонізувати життьових діссонансів й примусила її тікати з світа за високі манастирські мури. Там, коли б вона не знайшла всієї правди, то принаймні не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там і тільки там, в тихому манастирі, що ще з дитинства приваблював її своїм таємничим спокоєм, вона мріяла знайти істнування без протиріч, жорстокости, бруду, фальші, брехні…

І от, тепер вона бачить на манастирських доріжках кров живої істоти. Бачить знову офіру тієї людської жорстокости, що гнала її за ці святі стіни… Правда, перед нею – тільки жаба, нижча з німих тварин, але ж хіба вона не хоче жити, хіба вона не почуває страждань, болі?!

– Бідна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бійся, я нічого лихого тобі не зроблю.

Хотіла взяти її й віднести кудись, щоб врятувати від того «немилосердного Жан-П’єра», але ж стояла й міркувала.

– «Що то – світська людина! Йому найважливіше – вигляд. Хіба ж ця жаба винна, що вона виглядає так негарно? Але він не хоче помислити, що й це таке саме Боже створіння, як і ми – люде. Святий Франциск, Божий співак та поет, – той би їй сказав: “сестра наша, жабо!”»…