Наталена Королева - Вітраж

– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досі чоловік, коли хоче висловити своє незадоволення, починає з того, що «говорити буде по-щирости».)

– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.

– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досі чоловік, коли хоче кого повчити, говорить, що він саме повчати й не хоче.) Але ж ось поміркуй сам: присудив ти мені всього 30 років життя. А тим часом дав мені розум, щоби я студіював та творив науки. Дав ти мені й волю – тож я мушу зробити щось і для себе та своїх дітей. Дав мені серце: тож мушу ужити якихсь радощів. Нарешті ти ж мені сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я і про неї трохи подбати, якось забезпечити собі щасливу вічність. А все це протягом 30-х років! Кумедія та й годі! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 літ?! А з них ще четвертина діточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.

Алах почухав потилицю. Видко було, що він сподівався не такої подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.

– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тільки ж що в мене нема вже вільних років.

– Та як же нема? – навіть образився чоловік. – Ти ж тільки що відібрав ось хоч би в осла.

– Добре, – усміхнувся Алах. – Я оддам їх тобі, тільки ж пам’ятай, що ці десять літ – від 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 літ ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а від 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднійшу працю – дбати про своїх дітей. Задоволений ти?

– І так, і ні, – відповів чоловік. – По-перше, що я собі цілком не так сподівався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж мені цього мало!

– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобі додав четвертину, а ти кажеш: мало?

– Та кажу ж!

– Добре! Бери собі й 10 років пеських. Тільки ж знай: від 40 до 50 літ перестануть тебе бавити радощі життя. Все тобі буде не по-твойому, а ти будеш нарікати та на всіх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуєш: «Старий пес!»

– Гм… – похнюпився чоловік. – Небагато обіцяєш ти мені приємности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки мені здається, що ліпше собаче, як жадного! Отож знаєш, що я тобі скажу? Оддай вже мені й решту, що маєш в запасі.

– Як і малпячі роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловіче! І хто міг би подумати?

– Та ж вони тобі не потрібні, – відповів чоловік.

– Коли так тобі кортить, то бери й цих 10. Тільки ж з ними ти береш і малпячу вдачу… Отож не нарікай на мене, коли з тебе сміятися будуть твої діти та онуки… Ти сам собі це випросив.

Алах позіхнув і пішов відпочивати.

Ох, як же набридло їхати все тією безкраєю пустою…

Рівнина – мов широкий стіл – розіслалася скрізь, куди сягає око. Тільки зеленіє висока трава, покрита, мов шатром, синім-синім небом, від якого аж очи сліпнуть. А село, неначе жменька біленьких кубиків, лише маячить в імлі, що лягла заледве помітною блискучою річкою.

Перед нами на річному шляху, аж білому від куряви, чорніють дві постаті. Чи то від спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги. Мить – і ми порівнялися з ними. А ще мить – і залишили їх за собою. Тільки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого діда жебрака та босу, обшарпану дитину.

І знову – зелена пуста, синє-синє небо над нею, а між ними – білий, без кінця-краю, курявий шлях…

Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечері…

Правда, їсти ще не так і хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячці.

– Панове! Та що ж ми продалися чи нанялися? Чи, може, на пожежу поспішаємо? – гукнув один із наших товаришів у повозі. – Вимагаю відпочинку!

– Де? – озвалися втомлені пересохлі голоси.

– Як де? Та хоча б і тут. Розташуємося край дороги та й повечеряємо… Як цигани!.. Не забувайте, що ж ми – у циганській країні!

Спочатку ся пропозиція викликала повну незгоду. Де ж таки: ані кущика, ані найменшої тіні! Стрибати в поросі, як пільні коники?..

Але ж звичайно так буває, що одна химерна думка викликає за собою такі ж самі нові.

– Коли вже гратися в циган, – зауважив инший попутник, – то можна напнути циганське шатро. Ось і буде тінь. Що ж, хіба ні в кого нема пудермантля?

Повіз спинено. Весела юрба вилазила з екіпажів і розправляла втомлені члени. Випряжені коні пішли полем, а вигадливі пасажири вже стягли з високого, ставного патера плащ-порохівник й на голоблях та дишлях розпинали чорний намет. Починалася «циганська вечеря».