Наталена Королева - Вітраж

Друга зорґанізована ґрупа страшних фараонових ворогів сиділа в фараоновому гаремі. Власне, в Єгипті не було поліґамії для всіх инших громадян, але ж для бідолашнього «доброго бога» вона була обов’язкова. Він мусів брати собі жінок із ріжних мотивів політичного характеру. Це ж були переважно доньки приятелів та ворогів-сусідів, доньки провінціяльних номархів. Часами фараон знав про цих своїх жінок лише те, що їм треба було виплатити стільки й стільки з скарбниці, що витрати на утримання їхньої дворні, урядовців, поліції й инших гаремних службовців виносять дуже велику суму.

Звичайно, королевою, тобто, справжньою фараонихою була тільки одна, перша фараонова жінка, яка часом також претендувала на місце свого чоловіка й мала на те законне право. І, треба сказати, що деяким жінкам щастило досягати успіху в цій боротьбі і вони звалювали найвищого пана країни.

А в дійсности фактичним паном Єгипту були самі жерці. Вони накопичували у своїх руках незчисленні скарби, вони ж тримали кінці всіх більших, менчих і найменчих інтриґ. Вони вели перед у науці, освіті. Навіть реліґія, що їй вони служили, була инша для жерців, а инша для решти населення. Справжня реліґія «втаємничених», яку знали не всі, а лише вибрані жерці, базувалась на вірі в «єдине всемогутнє єство, наймення якого ніхто не знав», й нехтувала всіх тих богів зо звірячими головами, яких будив, умивав та вкладав спати фараон. Отже виходило, що фараон в руках цих жерців був літерально «слугою слуг божих». Тому, коли можна говорити про повстання в Єгипті, то єдиним і справжнім повстанцем міг бути лише фараон, якому зовсім не ставало сили тягти важке ярмо свого величчя та божеської влади.

Деякі фараони і справді пробували скинути його таким шляхом, що робили революцію з королівського трону. Але ж успіх такого підприємства бував ефемеричний, після чого справу швидко ліквідовано, на фараоновому троні сідав котрийсь із спритніщих жерців і починав нову династію.

Так короткими словами можна зрисувати образ фараонового життя й панування.

Отож, коли він покірливо витримував усі свої обов’язки, явно не пручаючись, корився жерцям та дуже хитро лявірував серед придворних інтриґ, – тоді він міг дійти до найщасливіщого менту своєї кар’єри – до спокійного відпочинку у приправленій заздалегідь йому пишній гробниці.

Одначе й цієї справжньої, єдиної радости міг позбавити фараона перший-ліпший жрець, вояка, урядовець чи навіть і звичайний, неранґований громадянин. Бо коли вже була готова фараонова мумія, то перед тим, як мали класти й замкнути її у гробницю, над нею повинен був відбутися земний суд. І коли з’являвся хто будь та заявляв: «Ця людина за життя скривдила мене тим то й тим то, й я не вибачаю їй», то мумію клали в гробницю без молитов, жертв та дарів і з «затуленим ротом». А це для правовірного єгиптянина було однаково, як бути позбавленим усякого похорону, бо ж неґативний присуд на останньому земному суді позбавляв його права на життя посмертне, життя в вічности.

Але коли земний суд кінчався щасливо, виправданій мумії «відчиняли вуста», що відбувалося серед особливої церемонії та молитов. Зі співами гимнів, в ароматі кадил та пахощів мумію вносили у гробницю і складали їй жертви. Туди ж, у гробницю, клали все, що за життя любив покійний, все, чим він користувався, все, що колись було потрібне йому в його земному оточенні.

А це тому, що єгиптянин не вірив у смерть. Він не міг уявити її собі як остаточний кінець, а приймав її лише як зміну попереднього свого стану, як нове життя, «солодке, мов аромат льотоса». Містична ж сила молитов оживляла всі його річі, що були з ним у могилі. Тай то не тільки річі, а їхні малюнки на стінах гробниці, або ж навіть всі ті слова, що ними ті річі звались і були написані у гробниці. Отже там, під землею, оживала не тільки скульптурна постать жінки покійного, але так само оживали й його діти, портрети яких були на стінах, – і все це сходило з мурів і робилось справжнім та живим. Слово «сонце», написане в посвятному тексті, сяяло справжнім сояшним світлом, слово «світло» розливало ясно проміння, слова – «музика» чи «снів» звучали його улюбленими мотивами…

Але ж для того позагробового життя мало було самого людського виправдання. Дух покійного мусів іще виправдовуватись перед богами.

Але це – нова тема, якої тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому світі, «на полях блаженних духів» єгиптянин уявляв собі подібним до життя на землі, тільки незрівняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому він тужив і чого допоминався на цьому світі. Тобто – там здійснювались усі його земні мрії та ідеали…