Наталена Королева - Сторінка з книги

Дуже хитро-мудрий спосіб присяги був у малого племени фризів. Їх присяга мала силу й вагу лише тоді, коли хто присягався, тримаючи рівночасно пасмо свого волосся лівою рукою, поклавши на ліву руку праву.

Візантійці присягали на гроші, монету. Видно, що мали вони рацію, бо ж у Візантії можна було все купити за гроші: і правду, і право, і вірність, і навіть саму присягу. Анґльосакси присягалися на душі померлих.

Народи християнські не мали б присягатись та клястись, бо ж у Святому Письмі ясно сказано: «Не кляніться ніяк, – а най буде слово ваше: так – так, ні то ні». Одначе й християни підлягли тому старовинному людському звичаєві. І часом християнське закляття та присяга межують з богохульством та з поганою звичкою. Не говорячи вже про загальні звичаї клястися Богом, святими янголами і т. д. Деякі народи, особливо південні, виробили собі здавна зовсім нехристіянські форми присяг. Наприклад, дехто присягав на божу голову, на божу кров (у Провансі), інші присягають і на «чортову кров» і т. д.

В часах середньовічних бувало чимало кумедних форм закляття. Наприклад, була присяга «на павича». Цей звичай повстав із того, що на врочистих гостинах та бенкетах подавали гостям печеного пава, прикрашеного його ж власним пір’ям. Цей момент і вибирали лицарі для виголошення своєї обітниці виконати якийсь геройський вчинок, відбути якесь побожне паломництво чи чогось доконати в честь своєї «дами серця».

Жахливим способом присягався анґлійський король Генрик VIII-й та його донька, згодом – королева Єлизавета: «Най спалить мене вогонь пекельний, якщо не дотримаю своєї обітниці. Най душа моя перетвориться на гадину, най очі мої не побачуть, уха не почують, руки нехай мені повсихають, ноги нехай прогниють, – якщо порушу свою присягу». Одно слово, було це щось подібне до того, що ми часом чуємо на базарах із уст українських перекупок. І можливо, що Єлизаветині присягання ще й досі збереглися поміж анґлійцями у формі популярного закляття «Ґод-де», себто «Най Бог мене прокляне!» А проте слід тут зазначити, що саме ота Єлизавета, що так страшенно клялася та присягалася, надзвичайно легко порушувала всі свої врочисті обітниці.

Магомет II-й, здобувши Царгород, обіцяв оборону й волю в своїй державі христіянським ченцям (францишканам), при чому потвердив це такою присягою: «Перед обличчям Бога всемогучого присягаюсь, і клянусь перед лицем сотворителя неба й землі, на сім святих книг, на великого пророка та на 124 пророків менших та на шаблю свою, котру ношу чесно» – і той турецький деспот не лише знав добре присяги, але умів і дотримувати своєї присяги.

Шведський король Ґустав Ваза, приймаючи 1640 р. присягу на вірність від свого народу, витяг із піхви свій меч й, поклавши на нього руку, заприсягнув іменем Святої Трійці справедливо кермувати своїми підданими. А представники народу ріжних станів і верств, присягаючи Вазі, також доторкались руками його меча й присягали не лише за себе, але заразом і за своїх прийдешніх нащадків.

Цілком одна формула старовинної еспанської присяги, а саме – «Якщо порушу цю присягу мою, най мучать сили небесні душу мою на тому світі, а тіло на цьому, й то муками найтяжчими. Нехай візьмуть мені силу тіла мого й відберуть мені мову мою. Але ж нехай у бою лишать мені зброю, коня та вірних товаришів»…

Цигани присягають «на хліб та сіль та на чорну матір», тобто на смерть. Мусульмани здебільшого клянуться гробом і бородою пророка Магомета. Жиди часто вживають формули: «А щоб я так здоров був!»

Французькі чепурини, так звані «неймовірні», що завели після французької революції моду гаркавити (не вимовляти звуку «р»), мали звичай присягатися на «своє зелене слово».

Такого беззмістовного, напівжартовливого закляття часом уживають і наші баби на Великій Україні. Наприклад: «Он, бачиш церкву? То й я ж її бачу». Або: «Коли ж я кому що або що, то нехай мені кат зна що! От що!»

Наприкінці варто ще зазначити, що в італійців слова присяги лучаться часом з якимсь рухом, н[а]пр[иклад] той, що присягається, цілує землю, на якій стоїть. Найчастіше це трапляється, коли молоді при заручинах дякують батькам і обіцюють вірно кохати одно одного та взаємно підтримувати себе ціле своє життя. Можливо, що й український звичай, коли заручені вклоняються аж до самої землі, запрошуючи гостей на весілля, має якийсь зв’язок із наведеною присягою італійців.

Присяга на вірність державі, її правителям, а також на суді істнує майже у всіх народів як офіціяльна вимога.