Наталена Королева - Сторінка з книги

«Паперіка, папарука, папарура (повторяється тричі), бараланезіс, балдахієнзіс, аморуль, ірагена, рагур, Адонаї. Май милосердя до мене й очисти мене, отче Небесний, ласкавий та милосердний»… і так далі.

Але нотуючи ці «таємні» слова, єгипетські лікарі чи знахорі при тому радили чи то варити, або розмішувати ліки, або масувати певним ліком хоре місце. Це багато пояснює. Видима річ, що не тільки тогочасні немічні, а й найбільш освічені лікарі «пророки» не мали при собі кишенькових годинників, з котрих нині користаємо ми й по найглухіших кутках. Тож тими заговорами, повтореними раз чи кілька, точно усталювався час, потрібний для переведення тієї чи іншої маніпуляції. Той самий спосіб означення часу доводилося бачити й на Україні в одній родини сільського пан-отця. В пекарні не було годинника й дбайлива попадя, варячи яйця на-м’яко, тримала їх у окропі саме стільки часу, скільки треба було, щоб проказати «Отче наш», а коли варила на-твердо, проказувала «Вірую».

Закінчуючи цю замітку, що, звичайно, не вичерпує теми в цілости, мушу додати в інтересі справедливости: не всі ті баби-шептухи, що істнують по наших селах, є шахрайки. Трапляються й глибоко віруючі в своє «вище послання» і безперечно такі (як показав надзвичайний приклад старенького аптикаря з Нансі – Куе), можуть шляхом суґґестії досягти вилікування своїх пацієнтів, особливо хорих на нерви. Друге, без сумніву, попередницям тих шептух сучасна наука про ліки завдячує багато винаходів. А все ж таки розум і власна обережність настирливо говорить нам: при нещасті не шукайте помочі в людей темних, невчених, неозброєних новочасними приладами й знанням. Захворівши – негайно йдіть до лікаря, уникайте «народніх» ліків, не сподівайтеся, що «хороба якось і сама минеться», бо без здоровля не може бути щастя…

З прадавніх часів і у всіх народів світа існує звичай присягати й клястись.

Стародавні єгиптяни присягалися на богів Амона, тебанську Тріяду, тобто трійцю богів, яку скорочено звали просто святою трійцею, клялися 42-ма суддями Аменті, що судять душі померлих. Присягали на богиню правди Ма.

Перси присягали на сонце та «правду святу», але загалом дуже мало вживали присяги. Ще тому, що в персів було найбільшою, після віри в богів, чеснотою, – говорити всюди правду.

Давні греки свято додержували присяги, й людина «несловна», тобто така, що не дотримувала даного чи взагалі сказаного слова, звалася в них людиною безбожною. Присягали вони, як і більшість народів, на богів. При цьому кожна професія чи стан мав свого окремого бога-опікуна, на якого ім’я й клялися. Так, наприклад, купці клялися богом Гермесом, селяни прикликали за свідка правдивости своїх слів богиню Деметру, моряки – Позейдона, богиню Тетис і т. д. Одначе в греків істнували ще й інші, так мовити, жартовливі чи пустотливі форми присяги, а це тому, що звичай присягатись та клястись став уже занадто буденним явищем. Отож, наприклад, славний фільософ Сократ присягав не на богів, а «на пса», інші клялися «гускою» і т. п. Істнувало жартовливе прислів’я, що «Зевс не слухає присяг закоханих». Одначе в греків були й такі поважні присяги чи закляття, що їх не можна було порушити. Навіть і самі боги не могли їх відкликати. Такими страшними присягами були присяги на «Стикс і Лету» – підземні ріки «того світа», а також і клятьба Гадесою, тобто місцем перебування грішних душ, або старогрецьким пеклом. Такої присяги мусів кожен дотримати, хоча б і світ перевернувся. Навіть сам Зевс, давши обітницю, підкріплену присягою на Стикс, – що виповнить прохання одної з своїх жінок Семелі, мусів дотримати свого слова, хоч і знав, що Семелі від того загрожує смерть, бо вона хотіла побачити Зевса в повній його безсмертній славі, що не було можливе для живих.

Подібне сталося й з Фебом – богом, що правив кіньми, запряженими в колісницю, якою виїздить бог-сонце. Феб поклявся своєму синові Фаетонові, що сповнить кожне його бажання. Фаетона дуже образили товариші-однолітки, бо не вірили йому, що він син Феба. Тоді Фаетон попрохав у батька дозволу бодай єдиний раз покермувати соняшними кіньми власноручно. Батько пояснював Фаетонові небезпеку його бажання. Та дарма, син уперся. А скінчилось тим, що він упав із сонячного воза, аж із небесних високостей та й розбився об землю.

Римляни, звичайно, клялися своєю вірою й честю. Скити присягали на меч і коня. Германці – на богиню Фрею, жінку Вотана, найбільшого з своїх богів.