Роман Іваничук - Бо війна – війною…

– Проти леґіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього леґіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями – тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан?

– Дурниці говориш, Михайле. Кине клич Пілсудський – і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича!

– Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!

Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:

– Що ти на це скажеш, Івасю?

– Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла – це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє – нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.

– Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.

– Обставини самі підкажуть, де мені бути.

– Пацифіст… – проказав Гриць.

– А ти? – звернулася учителька до Катерини.

– Я вчуся, – коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.

Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з-за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:

– Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…

Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.

– Від’їжджаєте завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що від’їжджаєте… Після матури, Михайле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.

Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!

У кінці квітня на небі з’явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».

Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збіґнєв Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:

– На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц-Фердинанд… Буде війна – і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».

У пана Збіґнєва тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», – зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на обрáзи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м’ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.

– Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збіґнєв вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче – їм чи матері.

– Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збіґнєв, – то поясни, що означає «студінь скаженіє».