Роман Іваничук - Бо війна – війною…

– Це вже й дурний здогадався б, – підвів голову з-над тарілки молодший Казик – анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. – Зима!

– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже – «студінь скаженіє», а «він іде»… Хто йде?

– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката – так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло.

– О! – вигукнув утішно старий. – Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра – дітей пожирає!

Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів:

– А смажить чи сирими їсть? – спитав, заглянувши до кухні.

Старий не чекав будь-яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся зі стільчика і накокоїжився:

– Ви, русини, тільки й ждете москаля, щоб нас звідси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо ті його крейцари вернуться тобі горлом. Я уже знаю, що ви збираєтеся на Кайзервальді, – все у трамваї скажуть! – «стрільці», «соколи»! То я вам ще таке повім, пане Михайле: як тільки щось почнеться – щоб я вас у своїй хаті не бачив!… Вони, чого доброго, виріжуть нас, як когутів, – повернув голову до Едварда, чекаючи від нього підтримки.

– Залишіть ці справи нам самим, тату, – підвівся з-за стола натоптаний, дужий Едвард, відштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кісточок, глипнув спідлоба на Михайла. – Заки вони нас… – Едвард витер масні долоні об штани й подався перевальцем до спальної кімнати, залишаючи на підлозі мокрі сліди масивних ступнів.

– Як щось почнеться, Збиху, – тихо зітхнула пані Сташка, – то ні один з них у цій хаті не залишиться.

– Замовкла б ти, стара римундо… – відказав здавленим голосом господар і подався за старшим сином.

Коли двері спальні зачинилися, Казик, озирнувшись, підійшов навшпиньки до Михайлової кімнати й прошепотів у відчинені двері:

– Пане Михасю, ви обіцяли мені книжку про… ну, про те, звідки взялося життя на землі…

– Дарвіна, Казику? Заходь.

З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться мені. Здається, я її люблю. Віддавна, ще змалку. Ти не гнівайся, Івасю. Я бачив твої закохані очі. Та й хто б у неї не закохався? Не муч себе, у такій ситуації вибирає дівчина.

Колись я навіть мріяти боявся: дочка війта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потім і я брав ціпа й зі сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на війтовому току, викохувалася, звісно, не для мене. Проте з часом у людей змінилися поняття про достаток, і влада землі, за яку нерідко проливалася на межах кров, почала поступатися владі цивілізації. Старому Шепетюкові не до шмиги були наші з Катрусею дитячі забави у війтовому саду, та погорду до харпака з-над Березівки він раптом змінив на поблажливість, коли побачив на комірі мого ґімназійного костюма чотири срібні пасочки: нині Михайло ще в четвертій ґімназіальній, але не знати, ким стане, коли виросте…

Мені дуже не хотілося б входити в родинні стосунки з війтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядає на сестру, коли її обличчя засвічується усмішкою при зустрічі зі мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий від того, щоб оцінювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають мої матеріалістичні й радикальні погляди, які він називає, не розуміючи гаразд того слова, соціалістичними. Соціалістом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого мені Івана Франка, то переконуюся, що кращої системи для створення рівноправного суспільства я не знайду в жодній іншій філософії. Боюся тільки, щоб майбутні максималісти, як про це застерігає Франко в одній із своїх праць, не перетворили ідеологічну матерію цієї філософії, в якій складові елементи повинні мати здатність з’єднуватися у найрізноманітніші й найдоцільніші сполуки, в закостенілу догму, здатну лише зрівнювати людей – у майновому, духовному, національному і мовному аспектах. А тому я вірю у непорушну силу усвідомленої приналежності до своєї нації, яка єдина має силу допомогти мені внести свій рівноцінний, незалежно від величини квоти, вклад у скарбницю рівноправної громади народів. Тому я готовий захищати із зброєю у руках право своєї нації… Франко вчив, що не можна полюбити України, не люблячи інші народи, а я трохи змінюю цю формулу, йдучи від супротивного: не можна полюбити інші народи, коли не любиш України. Безрідний гомункулус – ворог будь-якого народу: родителька в людини одна-єдина, навіть коли вона така упосліджена, як наша мама.