Роман Іваничук - Бо війна – війною…

Я викладаю ці свої думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть і тобі знадобитися. Хочу передовсім для себе самого з’ясувати свою духовну сутність і принципи поведінки в неминучій світовій завірюсі…

Але я розпочав про Гриця – брата Катрусі. Немає сумніву, Гриць – патріот. Та його патріотизм настільки обмежений національними рамками, що від нього один крок до шовінізму. А шовінізм неминуче призводить до трагедії – культурного виродження передовсім своєї нації. Не знаю Катрусиних поглядів на життя – встигла вона виробити свої власні чи сліпо перейняла Грицеві? Дуже боюся людської несамостійності, піддатливості впливам… Боюся наївної і, зрештою, злочинної романтики, крикливого патріотизму, властивого багатьом львівським панянкам, які на котильйонових забавах пришпилюють своїм обранцям до лацканів піджаків кокарди і, не вміючи нічого більше робити, як вибивати ніжками ритмічні танці, голосно вигукують на публіку патріотичні фрази. А хто з них і їхніх обранців готовий нині піти на смерть в окопи?.. «В болоті жаби рай знайшли…»

Ти не знаєш, чиї це слова? Напевне, ні, бо і я зовсім недавно прочитав книжечку поезій найталановитішого, на мою думку, сучасного українського поета Олександра Олеся, який живе в Києві. Збірку його поезій «З журбою радість обнялась» подарував мені професор географії Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Від насміху над жабами-патріотами, які не здатні бачити польоту орлів, до найделікатнішого інтиму – «цілуй, цілуй, цілуй її, більш молодість не буде», а далі – до поетичного пеана: «Яка краса – відродження країни!»

Я мимохіть вивчив напам’ять майже всі поезії Олеся – таке в мене вже траплялося з Франковим «Мойсеєм» і «Зів’ялим листям» або ж із «Лісовою піснею» Лесі Українки – і подумав: чому наш краснопис, ставши високим – на рівень із світовими зразками, такий непопулярний серед народів світу? Чому таке упередження до нашої культури в іноземців та інородців? Чому їх не болить український біль, так, як мене – біль росіянина в поезії Лєрмонтова, шотландця – у Бернса, поляка – у Міцкевича? Чому вважають у світі, що українська література – не загальнолюдська, а вузьконаціональна, для домашнього вжитку, коли її прикрашає «Кавказ» Тараса Шевченка, «Повія» Панаса Мирного, «Похорон» Івана Франка, «Оргія» Лесі Українки? Адже кожен біль загальнолюдський. Тільки чомусь не український. Ти скажеш: через відсутність державності не знають нас. У цьому є своя рація, але ж і Шотландія, і Польща – теж залежні народи. Та жоден поляк не обізве себе ляхом, росіянин – кацапом, німець – швабом, а українець, щоб запобігти в сильнішого ласки, пойменує себе і рутенцем, і хохлом, і галушечником, та ще й при цьому принижено всміхнеться. То за що, скажи мені, поважати нас, цікавитися нами, коли ми не виховали в собі найелементарнішого, найпервіснішого – національної гордості?

І через те на засіданнях галицького сейму українські депутати мовчать навіть тоді, коли їм плюють в очі: «Нема України, є тільки Польща і Москва!» І через те австрійський уряд з року в рік обіцяє відкрити український університет і ніколи його не відкриє; тицяє нам обгризену кістку за те підленьке «рутенець», бо ж більшого ми не варті: сімнадцять тисяч корон дав на НТШ, тоді як польській Академії наук виділив у десять разів більше. І через те польські strzeleckie drużyny [7] Стрілецькі дружини (пол.). ходять по Львову з крісами й тероризують українське населення; через те в Києві заборонено святкувати сторіччя Шевченка. Можливо, ти знаєш із газет: 9 березня тисячі людей пробралися крізь застави жандармерії на Софійську площу; панахиду в соборі заборонили – народ рушив до Володимирського собору, а звідти на Хрещатик; назустріч демонстрантам вийшла колона чорносотенців – почалося сум’яття. Напевно, ти бачив у «Ділі» знімок: на могилі Шевченка в Каневі, біля підніжжя хреста, сидять, розвалившись, три солдати з карабінами і грають у карти.

Чи треба більшої наруги для того, щоб викресати в собі національну гордість і гнів? І чи можна далі терпіти? Ти скажеш: сам же недавно закликав бути толерантним до народів, які живуть на нашій землі. Так, закликав і закликаю, тільки – не до святокрадців, погромників і шовіністів!

Не сподобалися мені твої слова: «Обставини самі підкажуть, де мені бути». Гриць має рацію – це пацифізм, рівнозначний рабській покорі. Ти повинен сам, у згоді зі своїми поглядами й сумлінням, вибрати для себе найоптимальніше місце і твердо там стояти.