Роман Іваничук - Бо війна – війною…

Михайло змовк, а по хвилині заговорив до мене:

– Мене, Іване, захопила географія. Наука про землю – що може бути цікавіше? Ходжу на лекції до професора-географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Києві його «Коротку географію України» – і мені відкрилися очі. Яка велика Україна, а для нас вона ніби за маревом, ми знаємо тільки свою Галичину. Скільки скарбів заховано в українській землі! Хтось те все має вивчити, дослідити до кожного квадратного метра… На захід – по Перемишль, на схід – до Кубані, на південь – аж по П’ятигорськ!

– Якби на те професорова воля, – сказав я іронічно, – то на північ він посунув би кордони України до Соловків або ж за полярне коло!

Михайло зупинився, я чекав, що він зараз приструнить мене, та він пильно глянув мені у вічі, ніби я підказав йому цікаву думку.

– Та певне… – промовив нерішуче. – Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою!

У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, – защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того.

Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір’я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви.

Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий.

– Приїхали, слава Богy, – сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. – На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом.

– Де мама? – спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога.

– Та де – у церкві, – буркнув тато, – або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що.

– Я, тату, здав добре колоквії, – сказав Михайло, щоб утішити старого. – Іван також…

– Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а мама розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля – мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публíка…

Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, – втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай…

На подвір’я вбігла мати: «Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палагно». Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: «Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав», – і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні…

– Ходім, Іване, з’їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, – промовив глухо Михайло й зайшов до хати.

Ми працювали в дідича до темної ночі, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата і подав йому ворочок муки на паску. Тато поцілував дідича в руку, і ми відвернулися від такої ганьби, а за воротами, діждавшись тата, Михайло сказав:

– Щоб я, тату, більше не бачив того, що ви панську руку цілуєте.

– А паску панську будеш їсти? – визвірився тато.

– Ми ж її заробили в дідича.

– А де бись заробив, якби не він? У такого харпака, як я?

Заграли Великодні дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили біля дзвіниці моздири, затремтіло віття високих смерек, білі цяточки стокроток зім’ялись під сотнями ніг; ми з Михайлом пробиралися крізь натовп на край майдану, де стояли, очікуючи нас, Гриць Шепетюк із Катрусею. Вона тримала брата під руку, нахиливши до його плеча кучеряву голівку, – біла, мов черемха, у білій сукні, розкішна панна. Я затамував подих і чув тільки, як гупає у грудях серце, мов ті моздири за дзвіницею, здубіли ноги; а Михайло… Йшов він сміливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусі, і я бачив, як вона відхилилася від Грицевого плеча і подалася всім тілом уперед, мов лоза під вітром. Я штивно кивнув головою. Гриць привітався з нами за руку.