Роман Іваничук - Бо війна – війною…

«Сіль, – сказав дідуган. – Патрони».

У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя.

Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні – певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що?

«Знаю рибні місця», – сказав чоловік, пропонуючи нам свій «товар» за сіль і патрони.

«Ти Михайло?» – спитав я.

«Михайло, – відказав старий. – Я – Михайло».

«Давно ти тут?»

«Давно».

«Скільки?»

«Не пам’ятаю».

Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла.

«Навести хочете?»

«Ні».

Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч – так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною – нари; посередині сторожки – вільховий пень замість стола; у куті – риболовні снасті й сокира.

Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси.

«Рибне місце покажеш?»

«Ходім».

Дорогою я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей.

«Я нікому не потрібний, і ніхто – мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами».

«Хто ж ти?»

«Михайло».

«А колись ким був?»

«Полярником. До стужі звиклий».

«Чому ти тут?»

«Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а після війни випустили».

Федір ще довго розповідав про свою зустріч із скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовірна здогадка закралася мені в мозок, я пробував позбутися її – цілком, здавалось би, абсурдної, та вона вперто гніздилася, розбухала: а що коли то був мій стрийко Михайло Шинкарук, якого я ніколи не бачив, але багато знав про нього з розповідей мого батька… Полярник. Утік із Соловків. І – Михайло!..

Колись у бараку в зоні Сорок другої шахти розбудив мене вночі сусід по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що він мій земляк із Пилипівки, знав мого батька, а із стрийком Михайлом служив в Українських січових стрільцях. Цей сусід, колишній священик Григорій Шепетюк, у 1946 році відмовився прийняти православ’я; а що мав іще старі гріхи, то протинявся близько десятка літ по таборах стоїчним греко-католиком. Отож він в одному з таборів дізнався від колишніх соловецьких в’язнів, що серед них на Соловках було двоє коломиян: поет Андрій Бабюк, який після оголошення йому другого строку збожеволів і наклав на себе руки, і Михайло Шинкарук – той якимось чудом утік з острова й, напевно, загинув у холодних водах Білого моря.

Невже Федір говорить про мого стрийка?.. Та ні, це неможливо: стільки літ!

Та немов для того, щоб підтвердити мою здогадку, перед очима постали дві фотографії з батькового альбому. На одній – юнак у стрілецькій уніформі із завзятим гострим поглядом, а на другій – поважний чоловік із засмаглим обличчям, учасник полярної експедиції на Землю Франца-Йосифа 1931 року. На обох фотографіях – Михайло Шинкарук. Так то ж він!..

– Що з тобою? – запитав Федір, помітивши, видно, моє збентеження.

– Нічого… – відказав я упалим голосом і тут же спохопився: – А ти бачив його потім – скитальника Михайла?

– Дивіться, повірив Хома невірний! – засміявся Янченко. – Ти б виділив мені за це персональну порцію!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не підходив. Коли ми його покликали, він тут же зник, як мара.

– Ви не можете про щось інше розмовляти? – перебив розповідь Федора Степан Пеньков і увімкнув транзистора на повну потужність.

– Вам неприємні подібні розмови? – спитав я, глянувши на Пенькова. – Чому?

– А кому вони нині потрібні? – опустив очі домоуправ. – Маємо ж хліб і до хліба… Так ні – ворушать давнє, правди дошукуються…

– Правду-матінку не треба розшукувати, – відказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. – Правда, мов біблійний Єгова, є. Навіть тоді, коли її, зґвалтовану, викидають у кювет, сподіваючись, що вона до ранку витягне ноги!

Тієї ночі я не спав. Коротку білу ніч і всі подальші дні і ночі я думав про свого стрийка, про батька і про себе: зв’язував вогнива наших життів в один ланцюг випробувань двох поколінь, з яких лише другому було суджено діждатися справедливості.