Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Він зачинив за собою двері. Ліліан почула швидке чалапання його капців у коридорі. Його вечірній костюм – символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії. Знову підійшла до вікна й дивилася на світло внизу. Прекрасний вечір! Вона знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!

Зашторила вікно. Паніка з’явилася знову! Ліліан почала шукати снодійні пігулки, які сама від себе сховала. На хвильку їй здалося, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але вона не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що до нього хтось приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа, Мілана або Монте-Карло! До дідька його, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися й мусить робити те, що каже Борис, мусить із цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але, якщо піддасться, буде пропаща!

Ліліан сіла за стіл і витягнула поштовий папір. «Коханий, – писала вона, – ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» – відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато невідісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».

Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, немов безтілесним. Його обличчя було вихуділе, очі запалі, але виразно голубі, товсті жили випиналися під шкірою, що скидалася на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.

Хворий звався Ріхтером. Він мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Спочатку мешкав у двомісному покої на першому поверсі, потім на другому поверсі в одномісній кімнаті з балконом, потім у покої без балкона на третьому поверсі, а тепер, відколи не мав грошей, лежав у цьому вузькому приміщенні. Це був наочний приклад для всього санаторію. Далай-лама раз у раз наводив його як приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.

Ліліан сиділа біля його ліжка.

– Погляньте на це! – сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. – Він грає, як нічний сторож, і через цей хід конем дістане мат за наступні десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше він грав добре. Ви вже були тут під час війни?

– Ні, – відповіла вона.

– Він приїхав сюди під час війни, мабуть, у 1944-му. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом із Цюриха. Тут, у горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.

Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Два приятелі з Німеччини, з якими грав листовно, загинули в Росії, інший потрапив у полон під Сталінградом. Кілька місяців Ріхтер не мав жодного партнера, почувався втомленим життям і схуд. Потім головний лікар дозволив йому розігрувати партії з членами шахового клубу з Цюриха. Однак більшість із них була для нього надто сильна. Спочатку нетерплячий Ріхтер передавав свої ходи по телефону, але це виявилося надто дорого, довелося задовольнятися поштою. Оскільки листи йшли досить довго, то Ріхтер практично міг робити хід не частіше, ніж раз на два дні. З часом навіть і ця форма гри завмерла і Ріхтер знову був приречений на вивчення старих партій і шахових книжок.

Тоді з’явився Реньє. Він зіграв із Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, проте Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Упередження на національному ґрунті аж ніяк не закінчувалися біля брам санаторію. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один вихрещений негр із Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера й Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Ріхтера грав білими, а проти Реньє – чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповідь Ріхтера й зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. А сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.