Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, у яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.

– Так, Борисе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?.. Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, а хто б мав бути в мене?..

Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.

– Добридень, Борисе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Борис налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.

– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?

Ліліан похитала головою.

– Температура?

– Також ні. Швидше низька температура.

– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?

– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я й так не хочу цього знати.

– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.

Він випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку.

– Дай-но мені ще, – попросила Ліліан. – Склянки зовсім маленькі.

– Скільки завгодно.

Ліліан стежила за ним. Знала: він ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер Борис не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Він був на це достатньо мудрий і знав її настрій. Замість цього поцікавився:

– Налити ще?

– Ні. – Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. – Знаєш, Борисе, – сказала вона, випростовуючи ноги на лежаку, – ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

– Особливо, коли віє фен.

– Не тільки тоді.

– Або коли приїде хтось чужий.

– Ти бачиш, – мовила вона. – Ти знаєш уже причину. Ти вмієш усе пояснити. А я ні. Ти наперед знаєш про мене все. Це так виснажує! Чи це також фен?

– Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

– Чому ти не ревнуєш?

– Я ревную. Завжди.

Вона розплющила очі.

– До кого? До Клерфе? – Він похитав головою. – Так я й думала. Отже, до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона, власне, про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини й не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть у момент смерті того другого.

– До кого, Борисе? – запитала Ліліан. – Хіба не до Клерфе?

– Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.

– А що таке тут з’явилося? – Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. – Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу вона лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і його світло дісталося її очей, які під повіками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим сяйвом.

– Знаєш, Борисе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде, – сказала Ліліан. – Щось таке, що розірвало б цей скляний перстень. Кинутися кудись…

– Кожен би хотів.

– Ти також?

– Я також.

– Чому ж ми цього не робимо?

– Це нічого б не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей перстень. Або розбили б його і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

– Ти також?

Борис поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоча вважала, що розуміє його!

– Я змирився з ним, – сказав він, знаючи, що то неправда. – Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає всі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, у яких вона заплутувалася, наче в павучих тенетах. Усе збігалося, але що з того?

– Змиритися – отже, відмовитися, – буркнула вона за хвилю. – Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він не йде? – подумала. – І чому я його ображаю, хоча не хочу цього? Навіщо я дорікаю за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про все це не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я нагадую того, хто ненавидить Бога за те, що невільний».