Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

– А ви як? – запитала Ліліан. – Уже зміряли собі температуру?

Ґольманн розсміявся.

– У мене ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.

– Не думаєте, що маєте гарячку?

– Мені байдуже. А крім того, не думаю, що маю.

«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»

– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.

– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.

– Чому ж він не поїде звідси? – роздратовано запитала Ліліан.

– Поїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.

– Цього тижня?

– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.

Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.

– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.

– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.

– Хіба ви не привезли горілку опівдні?

– А горілку я віддав Долорес Пальмер.

– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?

– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи знічено.

– Опівдні ви були його протилежністю.

– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.

Ліліан відсунула свою тарілку.

– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?

– Чоловіків не бракує. І Клерфе, врешті, також іще є.

– Так. А потім?

– Борис увечері не прийде?

– Ні, не прийде. Крім того, з Борисом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.

– Справді болить?

– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.

– Щось сталося, Ліліан?

– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго самопочуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?

Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й намагалася читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім раптове прокидання зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнає́ш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, – аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.

Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.

– Усе готове, – шепнув. – Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.

– Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?

– То не вона хоче, а ми.

– Адже ви вже прощалися у їдальні.

– Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.

– Не хочеться.

Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.

– Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий – тому ходи! – Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. – Усі прийдуть! Уже є Ліллу Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.

Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись у ритмі чарльстону.

– Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», – виголосив Чарльз Ней. – Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!

– Я не переодягатимусь. Піду в піжамі!

– Можеш бути в піжамі, але ходи!

Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому надавали.

– Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, – сказала вона Ліліан. – Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.