Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллу Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево в пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними в той час, коли Долорес не прагнула загалом нічого більше, крім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але вона сама їх провокувала й мусила з ними воювати.

Єва Мозер сиділа й дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.

– Тепер рюмсає, – сказала Марія Савіні до Ліліан. – І що ти на це скажеш?

– Чому рюмсає?

– Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.

– Це мій дім, – мовила Єва Мозер. – Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Унизу я не знаю нікого.

На хвилю всі замовкли.

– Ви можете лишитися тут, – сказав Чарльз Ней. – Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.

– Авжеж, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, йому б це надто дорого коштувало. Він хоче, щоб я здобула якийсь фах. Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А ті небагато речей, які я вміла, я забула тут.

– Тут можна все забути, – звістила спокійно зі свого кута Ліллу Стрептоміцин. – Достатньо, що людина побуде тут кілька років, і вже не придатна для життя внизу.

Ліллу була здавна піддослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер він випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але, якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу – єдиний пацієнт санаторію, народжений у селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.

– Ким я повинна стати? – лементувала Єва в паніці. – Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве вмію клацати на машинці. Крім того, багато хто уникає секретарок із санаторним минулим.

– Можна стати секретаркою у хворого на легені, – заскреготів сивобородий.

Ліліан приглядалася до Єви, мовби та була доісторичною твариною, яка враз вилізла з якоїсь щілини в землі. Раніше вона вже бачила пацієнтів, які, виписуючись, наполягали, що бажають лишитися – але казали так лише з огляду на тих, що мусили лишитися, аби пом’якшити дивне почуття дезертирства, яке супроводжувало кожну виписку. Але Єва була іншим випадком, вона справді думала те, що казала. І пхикала, щиро зневірена, бо призвичаїлася до санаторію і боялася життя, яке чекало її внизу. Долорес підсунула Ліліан склянку горілки.

– Ця особа! – сказала вона, з відразою дивлячись на Єву. – Досконалий брак манер! Як вона поводиться! Просто непристойно, хіба ні?

– Я піду собі, – повідомила Ліліан. – Не можу цього витримувати.

– Не йди! – прохав Чарльз Ней, нахилившись до неї. – Прекрасне світло, що мерехтить на непевному шляху, лишися ще! Ніч повна тіней і фраз, а ми потребуємо тебе і Долорес, як фігур на носі корабля перед нашими обтріпаними вітрилами, щоб не затоптала нас жахлива плоскостопість Єви Мозер. Заспівай щось, Ліліан!

– Цього тільки бракувало! А що? Може, колискову для дітей, які ніколи не народяться?

– Не бійся: Єва матиме дітей! Та ще й багато! Заспівай ту пісню про хмари, які ніколи не вертаються, і сніг, який засипає серце. Пісню про вигнанців гір. Заспівай її для нас! Не для цієї кухонної медузи, Єви. Ми потребуємо сьогодні вночі темного вина самозакоханості, повір мені. Незагальмований сентименталізм кращий за сльози.

– Чарльз здобув десь півпляшки коньяку, – сказала Долорес і, ступаючи на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. – Пусти нові американські плити, Шірмере!

– Що за потвора! – зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. – Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?

– Страждати й бути щасливим.

Ліліан підвелася з місця. У цей момент відчинилися двері і з’явилася Крокодилиця.

– Так я й думала! Цигарки! Алкоголь у покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! – шипіла вона до Ліллу. – На милицях! І ви, Шірмере, ви також! Маєте бути в ліжку!