Валер’ян Підмогильний - Добрий Бог. Оповідання

Неначе величезний гад повз по землі, повз кудись далеко, обвивався круг світу залізним кільцем, вертався назад, проковтував у своє несите, жадібне черево нових людей і знову повз – неосяжний, безкрайній і невблаганний, як воля. Він шарудів своєю шкурою по землі, брянчав своїм панциром, зачіпаючись за перепони, та все повз, нездоланний і потужний.

А Тиміш дивився. Байдуже дивився, як у череві гада творилось кохання, як спокійно пожирав він повних сили людей і вмент сповивав їх гидкою слиззю свого шлунка, робив їх безсилими і м’якими.

Коли ж гад плювався, Тиміш зручно підхоплював в шапку той плювок і ховав швиденько в кишеню. Обличчя його, поросле густим чорним волоссям, кривилось, очі починали бігати, немов шукаючи, куди можна сховатись, а злість підлазила до горлянки і якось раптом стискувала її.

Коли ніч вилазила із-за обрію і розповзалась по місту, Тиміш підводився, трохи постоїть було, вигинаючи ногу, що задубла й заніміла від довгого сидіння, брав милицю під пахву і йшов додому.

Людська хвиля, що вдень бурхливо клекотіла й стогнала, тепер розбивалась об кам’яні груди задумливих будинків, залізала до їх всередину й затаювалась там. Тільки поодинокі постаті, ставши сірими від облудливої пітьми, маленькими краплинками ще котились по вулиці. Деколи хтось вищий, упертий і суворий з жорстокістю бога з’єднував дві краплинки в одну, з презирством шпурляв їх під захист каміння і заліза та з лютою радістю чекав, поки не визирнуть вони обережно з-під захистка і не покотяться хапливо кожна в свій бік – виснажені й огидні, як мухи.

Все, чого вдень не було чутно, тепер виявлялось і лізло в вічі, користуючись тим, що ніч така журливо тиха й безнадійно-спокійна. З божевільним ляцканням і гуркотом металевих маслаків літали трамваї, заглушуючи ті дивні слова, що ніч хотіла сказати пригніченій землі і сонливим деревам; з упертим нахабством блимали ліхтарі, гадаючи своїми проміннями знайти й обсвітити вічно величне обличчя її; виходили на вулицю жінки, показували під ліхтарями своє жовте, слизьке тіло та нашвидку запродували і себе, і тих людей, що могли б родити.

Ніч же мусила все покривати і все терпіти: вона плакала від цього, плакала так само тужливо спокійно, якою й сама була. Замість слів чарівних падали її сльози на землю росою, – холодною, як самотність, чистою, як моління, тихою, як сум…

Але Тиміш давно бачив і знав те. Байдуже стукотів він костуром по бруківці і перебирав у кишені мідяки, що зібрав за сьогодні. Мабуть, мало, копійок з десять, не більше… Кепська справа! Не пощастить і шага заховати у свою скриньку.

Взагалі те місце, де сидів Тиміш, було не щедрим на прибутки. За три роки старцювання Тиміш встиг зібрати тільки щось біля п’яти карбованців, і то лише тому, що не курив та не пив горілки.

А міняти місце не хотілось – таких рухливих, гомінких та велелюдних вулиць не знайдеш більше.

Тиміш підійшов до далекого крайміста. Тут не було вже бруківки і ступати було м’яко по легкому пилу. Тут не брянчали трамваї, не глузували ліхтарі й не розпродувались на вулиці жінки. Радісно дихала ніч пахощами далекого степу, і з подихами доносився невиразний шум чудових розмов її з землею. Дерев’яні хатки, неохайно і в безладді розкидані серед простору, то тислись одна до одної, немов цілуючись, то розбігались геть, немов ворогуючи між собою.

Старець підійшов до тої, що стояла зовсім самотньо, далеко від інших, і постукав пальцем у вікно, напівзаклеєне папером.

Через мент зсередини хати почувся шелест, і старе костисте обличчя, обсмоктане, як викручена ганчірка, притулилось до попсованої шибки, і неприємно скрипучий голос запитав:

– Хто там?

– Я… – знехотя відповів Тиміш і повернувся, щоб іти до дверей.

В темно-синій далечині видко було йому місто, що світло своїх ліхтарів злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався і приник до землі.

Брязнув гаплик, дверина сама собою одхилилась на скошених петлях, і Тиміш вступив у хату. Тут було темніш, ніж надворі, а в ніс вдарив гидкий сморід бруду, людського поту та віддиху.

Він пройшов помацки в куток, одгороджений від решти хатини завісою із драного лахміття, і кинув на дерев’яну лаву, трохи притрушену соломою, свою шапчину.

Стара істота, що відчинила йому двері, поставила тим часом на стіл миску з стравою і поклала шматок хліба. Тиміш пришкандибав і мовчки сів біля столу.

Очі його вже звикли до темряви; до того ж синя ніч прихильно зазирала у вікно і казково сріблила чорні стіни кімнати та брудний стіл, що на два пальці вкритий був лепом. Під поглядами ночі всі речі зробились таємничими, ніби живими та мовчазно-сумовитими.