Валер’ян Підмогильний - Добрий Бог. Оповідання

– Дайте… каліці.

Він трохи зупинився перед словом «каліці», бо неприємно було так про себе казати. Ті двоє людей, захоплені балачкою, не розчули його слів, але по вигляду Тимоша догадались, чого саме він від них бажає; один, нижчий і тонший, посунув руку в кишеню і почав там щось шукати.

«Дасть, дасть і багато дасть», – думав радісно Тиміш, і приємні струмки забігали по його тілу. Професія старця здалася йому тоді веселою, легкою й безтурботною.

Менший чоловічок, певно, знайшов би що-небудь для Тимоша в своїй кишені, якби вищий не взяв його за руку й не сказав:

– Кинь нарешті свою сентиментальність! Принципово нічого не давай старцям. Хай держава піклується сама про їх і дає їм притулок.

Менший винувато озирнувся по боках, пробубонів щось під ніс і потьопав далі.

Тиміш багато дечого не зрозумів із слів високої людини. Тільки два слова: «Не давай» пекучою образою вдарили його, і він, не тямлячи себе від обурення, міцно стиснув у руці костур і кинув навздогін:

– Падлюка!

Високий вмент спинився і, повернувшись, попростував до Тимоша; цей, не рухаючись, стояв на місці, трохи похилившись наперед, напружений і рішучий. За високим похапцем підстрибував малий і, винувато прохаючи, казав:

– Кинь! Чи варто звертати увагу… та я кажу… Ну, ходім-бо…

Але високий наблизився до самого Тимоша і несподівано вдарив його по щоці; одходячи, гукнув йому:

– Так вас, мерзоту, треба вчити!

Тиміш похитнувся. Рот його вмент наповнився слиною, губи засіпались, і злість, гірка, неосяжна й бурхлива, враз вдарила йому в груди. Бризкаючи слиною, він рвонувся вперед, щоб наздогнати образника, вдарити його, провалити йому голову костуром і роздерти його пополовині, але колодка посковзнулась на каміннях, і Тиміш важко упав на бік.

– Падлюко… стерво… – хрипів він, силкуючись підвестись на ноги.

Десь із садка наввипередки неслись згуки музики. Легеньким туманом стелились вони по землі, а жвавий вітерець хутко підхоплював їх, підіймав догори і розносив скрізь понад містом.

– Проклятий, чорт проклятий, – шепотів Тиміш, дибаючи по вулиці.

Після цього Тиміш ніколи не дякував за допомогу, ніколи не обіцяв молитись за офірника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя. Він просто брав гроші, не дивлячись навіть на людину, котра їх давала, своїми чорними, рухливими, занадто неспокійними очима.

І до тих, що давали йому гроші, і до тих, що дивились на нього, але минали, прибираючи на себе здебільшого замислений вигляд, Тиміш ставився однаково: з тупою злістю. Він навіть ніколи не прохав, не простягав руки, а просто сидів на камінці, витягнувши перед собою ноги, з котрих одна була одрізана по коліно.

Багацько людей кидало шаги на протязі трьох років у його полатану шапчину; не було можливості запам’ятати їх обличчя, але була одна особа, котру Тиміш чекав кожного ранку з злісним, трошки насмішкуватим презирством.

Це була старенька бабуся, що кожного ранку ходила до церкви, спираючись на ключку, і неодмінно кидала Тимошеві дві копійки.

– Молись же за мене Христу-Спасу і святим його, божий чоловіче… Ох, гріхи мої тяжкі… Молись за рабу божу Катерину…

Так казала вона кожного ранку, неодмінно кидаючи Тимошеві дві копійки. Потім бабуся з повільним зітханням помаленьку простувала далі, дзьобаючи ключкою по камінних плитках пішоходу.

А «божий чоловік» думав, ховаючи гроші в кишеню:

– Иш, чортова баба! За дві копійки, та ще й молися за неї… А не діждеш, стара коцюбо!

При цьому обличчя його кривилось, і з-під розтулених губ блискали на мент зуби – плескуваті й пощерблені. То Тиміш посміхався.

Так, мабуть, з рік бабуся акуратно приносила свої дві копійки і цим внесла деяку постійність у бюджет Тимоша. Ці дві копійки він нарешті звик рахувати своїм заробітним minimum-ом.

Ранком Тиміш вряди-годи поглядав у той бік, звідкіль звичайно з’являлась бабуся, і коли забачить було її згорблену маленьку постать, що дибала, похитуючись наперед, немов хотіла щось склювати, – він кривився, показував проїдені зуби і думав:

«О, вже старе бадилля несе свої багацтва…»

Одного дня бабусі не стало. Коли й в наступні три дні вона не з’явилась, Тиміш прийшов до висновку, що вона «подохла», і був у той день роздратований і злий більш, ніж звичайно.

«Ну, нехай би ще прожила років зо два! А то вхопила її таки чортяка…»

Цілісінький день просиджував Тиміш не рухаючись на одному місці, але ніколи не бувало йому нудно або тоскно. Він споглядав на ту широку хвилю людей, що невпинно, немов заведена машина, котилась коло його ніг з галасом, сміхом, криком і журбою. Хвиля та розбивалась на течії, знову зливалась, знову котилась, крутилась і, як дрібні бризки, вилітали з неї люди кудись убік, а нерухомі будинки з похмурою мовчазністю ховали їх за своїми стінами.