Айзек Азімов - Фундація та Земля

– Чекай-но! – раптом згадав Пелорат. – Тревіз якось мені пояснював. Найгірші відчуття бувають на звичайних зорельотах. На них під час входження в гіперпростір полишаєш галактичне гравітаційне поле, а тоді, повертаючись до звичайного простору, знову входиш у нього. Відчуття, про яке ти кажеш, спричинюють вихід і повернення. Але «Далека зірка» – гравітаційний корабель. Він не залежить від гравітаційного поля, тож етапів виходу й повернення немає. Ми нічого не відчуємо. Можу тебе в цьому запевнити, люба, з особистого досвіду.

– Але це прекрасно! Шкода, що я не подумала обговорити це раніше. Це звільнило б мене від побоювань.

– Є й ще одна перевага, – продовжив Пелорат, відчувши, як надихається незвичною роллю тлумача астронавтичних питань. – Щоб стрибнути, звичайному кораблю у звичайному просторі потрібно відійти на доволі велику відстань від масивних тіл, таких як зірки. Що ближче до зірки, то сильніше гравітаційне поле й виразніші відчуття від стрибка. А що сильніше гравітаційне поле, то складніші рівняння треба розв’язати, щоб безпечно стрибнути й опинитися в бажаній точці звичайного простору. Проте в гравітаційному кораблі про відчуття стрибка можна забути. До того ж комп’ютер цього корабля набагато розвинутіший за звичайні, і він здатен незвично майстерно та швидко поратися зі складними рівняннями. Завдяки цьому не треба летіти від зірки пару тижнів, досягаючи безпечної та зручної відстані для стрибка; «Далекій зірці» достатньо двох чи трьох днів – передусім тому, що ми не підвладні гравітаційному полю, а отже, й інерційному впливу (визнаю, я цього не розумію, але так каже Тревіз), і можемо прискорюватися значно хутчіше за звичайний корабель.

– Це добре, і, до честі Трева, він вміє керувати цим незвичним кораблем.

– Прошу, Блісс, – легко спохмурнів Пелорат. – Кажи «Тревіз».

– Кажу, кажу. Але поки його немає, трохи розслабляюся.

– Не треба. Не варто навіть трохи заохочувати цю звичку, люба. Він до цього дуже чутливий.

– Не до цього. Він чутливий до мене. Я йому не подобаюся.

– Це не так, – щиро запевнив Пелорат. – Я говорив із ним про тебе. Ну ж бо, не треба супитися. Я був надзвичайно тактовний, люба дівчинко. Тревіз запевнив мене, що не відчуває до тебе неприязні. Він підозріливо ставиться до Геї, і його не тішить, що він мусив обрати її майбутнім людства. Ми маємо поставитися до цього з розумінням. Це мине, коли він поступово збагне переваги Геї.

– Сподіваюся, але річ не лише в Геї. Що б він не сказав тобі, Пеле, – не забувай, що ти його друг і він не хоче тебе кривдити, – йому не подобаюся особисто я.

– Ні, Блісс. Такого просто не може бути.

– Пеле, не всі мусять любити мене просто тому, що любиш ти. Дозволь пояснити. Трев – гаразд, Тревіз – вважає мене роботом.

Зазвичай незворушні риси Пелората набули приголомшеного виразу.

– Та годі, він не може вважати тебе штучною людською істотою.

– Що в цьому дивного? Гею заселяли за допомогою роботів. Це відомий факт.

– Роботи можуть допомагати, як це роблять машини, але заселили Гею люди – люди із Землі. Так вважає Тревіз. Я це знаю.

– Про Землю в пам’яті Геї нічого немає, як я казала тобі й Тревізу. Але в наших найдавніших спогадах, навіть після тих трьох тисяч років, яких немає в колективній свідомості, є роботи, які працювали над завершенням перетворення Геї на придатний до життя світ. Також у ті часи ми формували Гею як єдиний планетарний розум – на це знадобилося багато часу, Пеле, любий, і це ще одна причина, чому наші найперші спогади тьмяні, й, можливо, річ була не в тім, що їх стерла Земля, як думає Тревіз…

– Так, Блісс, – нетерпляче мовив Пелорат, – але що з роботами?

– Що ж, поки ми творили Гею, роботи покинули її. Ми не хотіли Геї з роботами, бо й донині переконані, що роботичний складник у довготривалій перспективі буде шкідливий для людського суспільства, ізольованого чи планетарного за природою. Я не знаю, як ми дійшли цього висновку, але, можливо, він базується на подіях особливо давнього періоду галактичної історії, тож пам’ять Геї туди не сягає.

– Якщо роботи її покинули…

– Так, але що як дехто з них лишився? Що як я одна з них? Можливо, мені п’ятнадцять тисяч років. Тревіз це підозрює.

Пелорат повільно похитав головою.

– Але ти не робот.

– Ти точно в цьому впевнений?

– Звісно, впевнений. Ти не робот.

– Звідки ти знаєш?

– Блісс, я знаю. У тобі нічого штучного. Краще за мене цього ніхто не може знати.