Айзек Азімов - Фундація та Земля

– Ґолане, якщо ми справді друзі…

– Обіцяю, що не робитиму нічого, що засмутить Блісс. Принаймні нічого зумисного.

– Я вже про інше. Ви приховуєте від мене ваш пункт призначення, ніби не довіряєте мені. Куди ми летимо? Ви вважаєте, що знаєте, де Земля?

Тревіз глянув угору, піднявши брови:

– Вибачте. Я тримав це в таємниці, чи не так?

– Так, але чому?

– Справді, чому? Мені цікаво, друже, чи справа тут не в Блісс.

– У Блісс? Ви просто не хочете, щоб вона знала? Друже, їй можна повністю довіряти.

– Річ не в тім. Який сенс їй не довіряти? Підозрюю, вона може вирвати будь-яку таємницю в мене з голови, якщо захоче. Гадаю, причина більш дитяча. Мені здається, що ви приділяєте увагу лише їй, а мене неначе більше не існує.

Пелорат здавався нажаханим.

– Але, Ґолане, це не так.

– Знаю, але я намагаюся аналізувати власні почуття. Ви щойно прийшли до мене з острахом за нашу дружбу, і, думаючи про це, я відчуваю, що маю такі самі страхи. Я відверто не зізнавався собі в цьому, але гадаю, що почуваюся відрізаним від вас через Блісс. Можливо, мені хочеться «зрівняти рахунок», роздратовано приховуючи дещо від вас. Гадаю, це по-дитячому.

– Ґолане!

– Я ж сказав, що це по-дитячому, правда? Але хто час від часу не буває дитиною? Утім ми з вами друзі. Ми зійшлися на цьому, а отже, я більше не гратиму в ігри. Ми летимо на Компореллон.

– Компореллон? – перепитав Пелорат, якусь мить не пригадуючи.

– Ви точно маєте пам’ятати мого друга-зрадника, Манна Лі Компора. Ми втрьох зустрічалися на Сейшеллі.

Обличчя Пелората помітно посвітлішало:

– Авжеж, пам’ятаю. Його пращури були з Компореллона.

– Якщо були. Не обов’язково вірити в усе, що казав Компор. Однак Компореллон – відомий світ, а Компор стверджував, що його мешканці знали про Землю. Що ж, то ми вирушимо туди й перевіримо. Може, це ні до чого не приведе, але це єдина вихідна точка, яка в нас є.

Пелорат із невпевненим виглядом прочистив горло.

– Ох, любий друже, ви впевнені?

– Тут нема в чому бути впевненим чи невпевненим. Це єдиний можливий напрямок, і який би він не був ненадійний, у нас немає вибору, крім як іти за ним.

– Так, але якщо ми робимо це на підставі слів Компора, то, можливо, варто обдумати все, що він нам розповів. Я ніби пригадую, що він вкрай рішуче запевняв, наче на Землі немає життя – що її поверхня радіоактивна й повністю безживна. І якщо це так, ми летимо на Компореллон дарма.

Вони втрьох обідали в їдальні, займаючи майже весь її простір.

– Дуже смачно, – констатував із чималим задоволенням Пелорат. – Це з наших початкових запасів із Термінуса?

– Ні, зовсім ні, – відповів Тревіз. – Ті давно скінчилися. Це частина запасів, які ми придбали на Сейшеллі, перш ніж вирушити на Гею. Незвично, правда? Якісь морепродукти, але доволі хрумкі. А щодо цього, я припускав, купуючи, що це капуста, але на смак геть не схоже.

Блісс слухала, але мовчала. Вона обережно длубалася в тарілці.

– Люба, тобі треба поїсти, – лагідно сказав їй Пелорат.

– Знаю, Пеле, і я їм.

– У нас є геянська їжа, Блісс, – повідомив Тревіз із дещицею не до кінця прихованої нетерплячості.

– Знаю, але я б воліла її зберегти. Ми не знаємо, скільки пробудемо в космосі, і я мушу про всякий випадок привчитися до їжі ізолятів.

– Все так погано? Чи Гея мусить їсти тільки Гею?

Блісс зітхнула.

– Власне, у нас є така приказка: «Коли Гея їсть Гею, ніщо не втрачається й не набувається». Це не більше ніж переміщення свідомості харчовим ланцюжком вгору та вниз. Усе, що я їм на Геї, і є Геєю, і навіть після того, як ця їжа бере участь в обміні речовин і стає мною, це досі Гея. Насправді завдяки цьому процесові дещо з того, що я їм, дістає шанс долучитися до інтенсивнішої свідомості, хоч решта їжі, звісно, перетворюється на відходи й опускається вниз у ланцюжку. – Вона рішуче поклала до рота шматок їжі, якусь мить активно пожувала, ковтнула й продовжила: – Це відображення величезного колообігу. Рослини ростуть і стають їжею для тварин. Тварини їдять і теж стають їжею. Будь-який померлий організм поглинають клітини плісняви, бактерії розпаду абощо – і це досі Гея. У цьому величезному колообігу бере участь навіть неорганічна матерія, і все в ньому отримує шанс час від часу долучатися до свідомості високого рівня.

– Усе це можна сказати про будь-який світ, – заперечив Тревіз. – Будь-який атом у мені має довгу історію, під час якої він міг побути частиною багатьох живих істот, чи частиною моря, чи грудки вугілля, чи каменю, чи частинкою вітру, який на нас дме.