Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Я відчуваю сором і душевне сум’яття, наче від безчестя, наче від блюзнірства, від насильства; я боюся його розпачливо й безумно, як бояться лукавого ворога, який хоче проникнути у фортецю й знає стежки, що туди ведуть, яких я сама не знаю.

А тим часом я не сплю вночі і, списуючи цю сторінку в тому нестямному стані, в якому закохані пишуть любовні листи, не чую дихання своєї доньки, яка спить. Вона спить у мирі; вона не знає, як далеко тепер перебуває душа її матері…

Мої очі бачать у ньому те, чого раніше не бачили. Коли він говорить, я дивлюся на його губи; і їхні порухи та їхній колір привертають мою увагу більше, аніж звук і значення його слів.

Сьогодні субота – восьмий день від незабутнього дня: 25 вересня 1886 року.

Дивна річ. Хоч я тепер не уникаю залишатися з ним на самоті, хоч і хочу, щоб жахлива й пристрасна мить нарешті настала, але, дивна річ, вона так і не настала.

Франческа сьогодні зі мною не розлучалася. Вранці ми зробили прогулянку верхи до Ровільяно. А майже весь полудень провели за фортепіано. Вона захотіла, щоб я зіграла їй кілька танців ХVІ сторіччя, потім сонату у фа діез мінорі й знамениту токату Муціо Клементі, а потім два чи три капричіо Доменіко Скарлатті; і попросила мене заспівати кілька частин із «Жіночого кохання» Роберта Шумана. Які контрасти!

Франческа більше не весела, якою була колись, навіть у перші дні мого перебування тут. Вона часто замислюється; а коли сміється чи жартує, її веселість видається мені штучною. Я запитала в неї: «Тебе непокоїть якась думка?» Вона відповіла, вдавши, ніби моє запитання здивувало її: «Чому ти про це запитуєш?» – «Я бачу, що ти сумуєш». А вона мені: «Сумую? О ні, тобі так здалося». І засміялася, але цей сміх, попри її бажання, пролунав гірко.

Така її поведінка мене засмучує і вселяє неясну тривогу.

Отже, завтра ми поїдемо у Вікоміле, після полудня. Він мене запитав:

– Ви зможете поїхати верхи? Верхи ми перетнемо весь пінієвий гай…

Потім, згодом, мені сказав:

– Перечитайте «Пам’ять» із лірики Шеллі, присвяченої Джейн.

Тож ми поїхали верхи; верхи поїхала також Франческа. Інші, серед них і Дельфіна, вирушили в кареті.

У дивному стані духу перебуваю я сьогодні ввечері! Десь у глибині мого серця збирається глухий і гострий гнів, і я не знаю, чому; я ніби втрачаю спроможність терпіти й саму себе, і своє життя, й усе інше. Мене опанувало нервове збудження, таке сильне, що вряди-годи в мене виникає божевільне бажання кричати, роздряпувати нігтями тіло, ламати пальці об стіну, наразитися на будь-який фізичний біль, щоб заглушити це нестерпне внутрішнє самопочуття, цю нестерпну тривогу. Мені здається, ніби у моїх грудях палахкотить вогонь, у горлі застряло ридання, яке не хоче виходити, голова порожня, то холодна, то розпечена до білого жару; і час від часу я відчуваю, як мене пронизує раптова тривога, неусвідомлюваний страх, який мені не вдається ані відштовхнути, ані приглушити. І знову й знову через мій мозок прослизають мимовільні образи та думки, які підіймаються хтозна з якої глибини мого буття; образи та думки недостойні. І я слабну і завмираю, ніби поринаю в грузьку трясовину кохання; а проте, я ним не тішуся, я ним не тішуся!

Яка слабка й нікчемна наша душа, не захищена проти пробудження й нападу того менш шляхетного й менш чистого, що спить у темряві нашого підсвідомого життя, у недослідженій безодні, де сліпі сновидіння народжуються зі сліпих відчуттів!

Сновидіння може отруїти душу; одна мимовільна думка може розбестити нашу волю.

Ми їдемо у Вікоміле. Дельфіна рада-радісінька. День релігійно гарний. Сьогодні свято Діви Марії Розаріо. Кріпися, душе моя!

Моя душа не витримала цього випробування.

Учорашній день був для мене так переповнений невеличкими епізодами та великими потрясіннями, був таким веселим і таким сумним, позначений таким збудженням, що я гублюся, пригадуючи його. І всі інші спогади бліднуть і розвіюються перед одним спогадом про цей день.

Після того як ми відвідали башту й помилувалися ковчегом, ми зібралися виїхати з Вікоміле десь близько половини на шосту. Франческа була стомлена і вирішила повертатися додому не верхи на коні, а в кареті. Ми їхали за ними клусом, тримаючись іноді позаду, а іноді по боках карети. Визираючи у віконця, Дельфіна та Муріелла махали перед нами квітучими гілками і сміялися, погрожуючи нам темно-фіолетовими плюмажами.