Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Інколи він дивився на мене тривалим поглядом не малюючи; і я мала відчуття, ніби він випиває крізь мої зіниці якусь частку мене або голубить мене ніжнішою й м’якшою ласкою, аніж оксамит, на якому лежала моя рука. Вряди-годи, коли він нахилявся над аркушем, мабуть, щоб зобразити на папері те, що він із мене випив, легенька усмішка ковзала по його губах, але така легенька, що я ледве помічала її. І ця усмішка, не знаю чому, викликала у моїх грудях тремтіння насолоди. Ще двічі або тричі я бачила, як на його устах виникала форма поцілунку.

Вряди-годи мене змагала цікавість, і я запитувала:

– Ну як?

Франческа сиділа за фортепіано спиною до нас і доторкалася до клавіш, намагаючись пригадати ґавот Рамо, «ґавот жовтих дам», який я так часто грала і який залишиться музичною пам’яттю мого перебування у Скіфаної. Вона стишувала звуки педаллю й часто уривала їх. І перерви в такій знайомій мені арії та в каденціях, які моє вухо вловлювало заздалегідь, вселяли мені ще одну тривогу. Зненацька вона сильно вдарила кілька разів по одній з клавіш, ніби перебувала у стані нервової нетерплячки; підвелася й підійшла подивитися на малюнок.

Я подивилася на неї. І все зрозуміла.

Мені бракувало лише цієї гіркоти. Бог улаштував мені ще жорстокіше випробування. Нехай сповниться Його воля.

Я маю лише одну думку, одне бажання, один намір: поїхати звідси, поїхати, поїхати!

Я перебуваю на межі своїх сил. Я знемагаю, я помираю від свого кохання, а несподіване відкриття побільшує мій смертельний сум. Що вона про мене думає? Чому вірить? Отже, вона кохає його? І відколи? А він знає чи не знає? Чи навіть не здогадується про це?…

Боже мій, Боже! Розум мені каламутиться, сили мене полишають; відчуття реальності втікає від мене. Іноді мій біль на короткий час стихає, подібно до того, як стихають урагани, коли шаленство стихій урівноважується в жахливій нерухомості, щоб потім вибухнути ще з більшою силою. Я перебуваю неначе в заціпенінні, з важкою головою, зі стомленими й болючими руками й ногами, ніби хтось щойно мене побив. І поки біль зосереджується, щоб напасти на мене знову, я не встигаю мобілізувати свою волю.

Що вона думає про мене? Як уявляє собі мою поведінку?

Бути відкинутою своєю найкращою подругою, тією, хто найдорожча для мене, тією, для кого моє серце завжди відкрите! Це найбільша гіркота, найжорстокіше випробування, яке підготував Бог для тієї, котра зробила пожертву законом свого життя.

Я повинна поговорити з нею, перш ніж поїду. Треба, щоб вона все довідалася про мене, а я все про неї. Це – обов’язок.

Ніч. Близько п’ятої години вона запропонувала мені прогулятися в кареті до Ровільяно. Ми поїхали самі, у відкритому екіпажі, і я подумала тремтячи: «Тепер я поговорю з нею». Але внутрішнє тремтіння відібрало в мене всю мужність. Чи сподівалася вона, що я про все їй розповім? Не знаю.

Ми довго перебували в мовчанні, дослухаючись до рівномірного тупотіння двох коней, дивлячись на дерева та живоплоти обабіч дороги. Вряди-годи короткою фразою або жестом вона звертала мою увагу на якусь особливість осінньої природи.

Усі чари осені були видимі о цій годині. Похилі промені вечора освітлювали на пагорбі глухе й гармонійне багатство листя, яке готувалося померти. Під постійним подихом північно-східного вітру, під новим місяцем рання агонія захопила дерева прибережних околиць. Золото, бурштин, шафран, жовтий колір сірки, вохра, помаранчі, бістро, мідь, мідянка, амарант, темно-ліловий колір, пурпур, більш невизначені відтінки, більш яскраві й більш делікатні контрасти змішувалися в глибокому сполученні, від якого жодна мелодія весни ніколи не буде гарнішою.

Показавши мені на гайок акацій, вона сказала:

– Хіба тобі не здається, що вони розквітли?

Уже сухі, вони біліли білим цвітом із відтінком рожевого кольору, як великі мигдалеві дерева в березні, на тлі синього неба, що вже набувало попелястої барви.

Після нетривалої мовчанки я сказала, щоб якось розпочати розмову:

– Мануель, я певна, приїде в суботу. Завтра я чекаю телеграми від нього. Й у неділю ми поїдемо вранішнім поїздом. Ти була така добра до мене в ці дні; я дуже вдячна тобі…

Голос мені трохи тремтів. Невимовна ніжність роздимала мені серце. Вона взяла мою руку й тримала її у своїй, не розмовляючи зі мною, не дивлячись на мене. І ми довго мовчали, тримаючись за руки.

Вона мене запитала:

– Як довго ти будеш у матері?

Я їй відповіла: