Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Ця меланхолія приваблює мене.

Не знаю чому, але моя душа тяжіє до цієї форми катування; вона зваблена безперервністю єдиного болю, одноманітністю, монотонністю. Вона погодилася б протягом усього життя терпіти важкий, але визначений незмінний тягар замість перемін, непередбачених пригод, непередбачених альтернатив. Звична до страждань, вона боїться непевності, боїться сюрпризів, боїться несподіваних ударів. Не вагаючись ні хвилини, в цю ніч вона погодилася б витерпіти будь-який біль, аби лиш знати, що їй не приготовлені прикрі несподіванки в майбутньому.

Боже мій, Боже, чому я переживаю такий сліпий страх? Убережи мене від нього. Віддаю свою душу у Твої руки.

Але досить з мене цієї сумної маячні, яка лише підсилює мою тривогу замість полегшити її. Проте я вже знаю, що не зможу сьогодні склепити очей, хоч вони мені й болять.

Він, звичайно, не спить. Коли я прийшла сюди, його запросили сісти на місце маркіза за столом для гри, навпроти мого чоловіка. Чи вони грають досі? Можливо, він думає і страждає граючи? Про що він думає? Як він страждає?

Мені не спиться, ніяк. Вийду в лоджію. Хочу знати, чи вони досі грають; чи він уже повернувся до своїх кімнат. Його вікна у кутку, на третьому поверсі.

Ніч прозора й волога. Зала гри освітлена. І я довго залишалася там, у лоджії, дивлячись униз на світло, яке падало на кипарис, змішуючись зі світлом місяця. Я вся тремчу. Я не змогла б розповісти про трагічні почуття, які пробуджували в мені ці освітлені вікна, за якими грали в карти двоє чоловіків, сидячи один навпроти одного в непробудній нічній тиші, яка іноді уривалася лише тужливими зітханнями моря. І вони гратимуть, можливо, до самого ранку, якщо йому пощастить задовольнити жахливу пристрасть мого чоловіка. Усі троє ми не спатимемо до світанку, не знаючи відпочинку, в ім’я пристрасті.

Але про що він думає? Страждає він чи ні? Я не знаю, щó я віддала б у цю мить, аби мати змогу його побачити, провести час до самого світанку, дивлячись на нього, хай навіть крізь шибки, у вологому повітрі ночі, тремтячи так, як тремчу тепер. Найбезумніші думки спалахують переді мною й засліплюють мене, швидкі, неясні; я почуваю себе так, ніби мене опановує тяжке сп’яніння; ніби якась сила спонукає мене вчинити щось зухвале й непоправне; ніби мене опановує зачарування загибелі. Відчуваю, що я зняла б зі свого серця цей нестерпний тягар, виштовхнула б зі свого горла той клубок, який мене душить, якби тепер, посеред нічної тиші, я вклала усі сили своєї душі, щоб закричати: я кохаю його, кохаю, кохаю!

Після від’їзду родини Феррес через кілька днів до Рима від’їхали й Ателета та Спереллі. Донна Франческа вирішила скоротити перебування в Скіфаної проти свого звичаю.

Андреа після короткого перебування в Неаполі приїхав до Рима 24 жовтня, в неділю, під першим великим осіннім дощем. Заходячи у свої апартаменти в будинку Дзуккарі, у свій дорогоцінний і чудовий притулок, він пережив надзвичайну втіху. Йому здалося, що в цих кімнатах він віднайшов певну частку себе, щось таке, чого йому бракувало. В його помешканні майже нічого не змінилося. Усе навколо зберігало для нього ту видимість життя, яку годі виразити словами і якої набувають матеріальні речі, в оточенні котрих чоловік довго кохав, мріяв, утішався й страждав. Стара Дженні й Теренціо подбали про найменші дрібниці; Стефен підготував усі зручності до повернення синьйора з витонченою увагою.

Ішов дощ. Протягом певного часу він стояв, притиснувшись чолом до шибки вікна, й дивився на свій Рим, на своє велике улюблене місто, яке маячило на попелястому, а подекуди й сріблястому тлі між перемінними нападами дощу, підштовхуваного й розвіюваного капризами вітру в атмосфері, також цілковито сірій, де вряди-годи виникали плями світла, що майже відразу згасали, схожі на швидкоплинні усмішки. Площа Трінітá-деї-Монті була порожня, лише самотній обеліск дивився на неї. Дерева в провулку попід муром, який сполучав церкву з віллою Медічі, вимахували гіллям, уже напівголі, чорні й червонясті під вітром і дощем. Пінчо досі зеленів, схожий на острів посеред затягнутого туманом озера.

Андреа, дивлячись на своє улюблене місто, не мав якоїсь точної думки, а безладну мішанину думок. І в його душі виникло почуття, що затьмарило всі інші: повне й енергійне пробудження його давньої любові до Рима, до прекрасного Рима, до грандіозного, священного й унікального Рима, до міста над усіма містами, до міста, що завжди залишається молодим і завжди новим, таємничим, як море.