Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

У деяких гаптованих написах зустрічалося ім’я Марії між словами янгольського Спасіння; а ще частіше повторювалася велика літера М; на одній із вишивок вона була навіть оздоблена перлами й гранатами. «Заходячи до цієї кімнати, – подумав любитель витончених оздоб, – хіба не подумає вона, що входить у свою славу?» І протягом тривалого часу тішився суто світським сюжетом в оточенні історій священних; і знову естетичне почуття й витонченість хтивої втіхи здолали й спотворили в ньому чисте людське почуття кохання.

Стефен постукав у двері й увійшов, повідомивши:

– Я дозволю собі нагадати, синьйоре, що вже третя година.

Андреа підвівся з постелі і пройшов до восьмикутної кімнати, щоб одягтися. Сонце проникало туди крізь мереживні завіси, і його промені ковзали по мавританських кахлях, по незліченних речах зі срібла й кришталю, по барельєфах античного саркофага. Ці розмаїті зблиски надавали повітрю рухливої веселості. Перебування у своєму домі наповнювало Андреа ні з чим не зрівнянною радістю. Усе, що він мав у собі пустого, марнославного, світського, несподівано прокинулося. Здавалося, речі, що оточували його, мали властивість розбуджувати в ньому чоловіка колишніх часів. Він повернувся до духовної цікавості, гнучкості, повного перебування. Він уже почав відчувати потребу бачити світ, знову зустрітися з друзями, з подругами, втішатися. Він відчув, що має великий апетит; наказав домашньому служникові, щоб той подав йому наїдки.

Він рідко обідав удома; але для надзвичайних випадків, для витонченого любовного обіду або для невеличкої галантної вечері він мав кімнату, обтягнуту неаполітанськими шпалерами ХVІІІ сторіччя рідкісної краси, які Карло Спереллі замовив 1766 року римському королівському майстрові гобеленів П’єтро Дуранті [193]за малюнками Джироламо Стораче. Сім сюжетів на стінах репрезентували з величною пишнотою у стилі Рубенса епізоди вакхічного кохання. А на портьєрах, на завісах, що затуляли двері й вікна, були зображені фрукти й квіти. Переважала бліда й поруділа позолота, а тіла перлинного кольору, кіновар і темно-сині кольори створювали ніжну й насичену гармонію.

– Коли повернеться дюк ді Ґриміті, – сказав він служникові, – нехай заходить.

Сонце, яке опускалося над горою Монте-Маріо, досі надсилало сюди свої промені. Було чути торохтіння каретних коліс на площі Трінітá-деї-Монті. Здавалося, після дощу над Римом розлилося все жовтаве сяйво римського жовтня.

– Відчини віконниці, – наказав він служникові.

І вуличні шуми стали більш чутними; свіже повітря проникло в дім. Штори ледь-ледь ворушилися.

«Божественний Рим!» – подумав він, дивлячись на небо крізь високі штори.

І невтримна цікавість примусила його підійти до вікна.

Рим здавався забарвленим у дуже світлий колір сланцю, з дещо розмитими лініями, як на збляклій картині під небом Клаудіо Лоренезе, [194]вологий і свіжий, накритий прозорими хмарами, які об’єднувалися в дуже рухливі скупчення, що надавали проміжкам між ними надзвичайної витонченості, як ото квіти надають зеленій траві нової краси. Удалині, на високості, колір сланцю перетворювався на колір аметиста. Довгі й тонкі смуги туману перетинали кипариси Монте-Маріо, наче довге волосся, розчісуване бронзовим гребенем. Недалеко розташовані пінії Монте Пінчо підіймали золотаві парасолі. Обеліск Пія VІ на площі, здавалося, був витесаний з агата. Усі речі здавалися твердішими в цьому густому осінньому світлі.

– Божественний Рим!

Він не міг навтішатися цим видовищем. Побачив, як біля церкви пройшла юрма священнослужителів у червоних одіннях. Потім проїхала карета прелата, чорна, запряжена двома вороними кіньми з пишними хвостами; потім з’явилися інші карети з відкритим верхом, у яких сиділи синьйори та діти. Він упізнав княгиню ді Ферентіно з Барбареллою Віті; потім його проминула княгиня ді Луколі в екіпажі, запряженому двома поні, за яким біг її данський пес. Подих давнього життя овіяв його дух, стурбував його і наповнив збудженням невизначених бажань.

Він відійшов од вікна й знову сів за стіл. Перед його поглядом сонце підпалило шибки й сатирів на стіні, які стрибали навколо Силена.

Служник повідомив:

– Синьйор дюк із двома іншими синьйорами.

Увійшли дюк ді Ґриміті, Людовіко Барбарізі й Джуліо Музелларо. Андреа підвівся, щоб піти їм назустріч. Усі троє по черзі обнялися з ним.

– Джуліо! – вигукнув Спереллі, який не бачився з другом протягом двох років із гаком. – Ти давно в Римі?