Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

А дощ усе лив і лив. Над Монте-Маріо небо темнішало, хмари там густішали, наповнювалися водою й ставали темно-синіми, напливали на Джаніколо й знижувалися над Ватиканом. Баня собору Святого Петра доторкалася вершиною до цього грандіозного скупчення й, здавалося, утримувала його, схожа на величезний мостовий бик. Між незліченними похилими струменями дощу повільно насувалася пара, схожа на тонке покривало, яке утворюється на туго натягнутих сталевих дротинах, коли вони безперервно бринять. Одноманітність дощового шуму не уривалася жодним гучнішим шелестінням.

– Котра година? – запитав Андреа в Стефена обертаючись.

Було близько дев’ятої. Він почувався трохи стомленим. Подумав, що варто поспати. Потім подумав, що вдень ні з ким не стане бачитися, а ввечері залишиться вдома, щоб зібратися з думками. Для нього починалося життя в місті, життя світське. Він хотів, перш ніж повернутися до своєї колишньої практики, трохи поміркувати й підготуватися, встановити для себе правила, обговорити із самим собою, якою має бути його наступна лінія поведінки.

Він наказав Стефенові:

– Якщо хтось прийде й запитає про мене, скажи, що я ще не повернувся. Попередь швейцара. Скажи Джеймсові, що він не потрібен мені сьогодні, але хай прийде ввечері, щоб одержати мої настанови. Скажи, щоб обід мені приготували на третю годину, а вечерю – на дев’яту. Поки що все.

Він заснув майже відразу. О другій слуга його розбудив. І повідомив йому, що перед полуднем приходив дюк ді Ґриміті, довідавшись від маркізи д’Ателета про його повернення.

– Ну то й що?

– Синьйор дюк сказав, що ввечері прийде знову.

– Дощ досі йде? Відчиніть навстіж віконниці.

Дощ уже вщух. Небо очистилося від хмар. Промені від блідого сонця проникли до кімнати, освітивши старовинний гобелен, на якому були зображені Діва Марія з малюком Ісусом і Стефано Спереллі – цей гобелен Джусто привіз із Фландрії 1508 року. І погляд Андреа став повільно ковзати по стінах, оглядаючи тонкі шпалери, гармонійні барви, благочестиві постаті, які були свідками стількох насолод і всміхалися йому, коли він прокидався, й навіть утішали його, коли він не міг заснути, поранений. Усі ці знайомі й улюблені речі, здавалося, вітали його. Він милувався ними з дивним захватом. І в його душі виник образ донни Марії.

Він трохи підвівся на подушках, запалив сигарету й поплив за рухом своїх думок із почуттям любострастя й хоті. Дивовижна солодка млість розтеклася по його членах, і його душа почувалася цілком щасливою. Він змішував свої фантазії з хвилями диму в неяскравому світлі, де кольори й форми здавалися розмитими й лагідними.

Якось несподівано його думки розлучилися з минулими днями й перекинулися в майбутнє. Він ще зустрінеться з донною Марією через два або три місяці, хто знає? І тоді відновиться кохання, яке зберігає стільки туманних обіцянок і таку таємничу привабливість. Воно стане для нього справжнім другим коханням із тією глибиною, ніжністю та смутком, які взагалі властиві коханню. Донна Марія Феррес здається ідеальною коханкою для чоловіка з інтелектом, «подругою зі стегнами», за виразом Шарля Бодлера, тією, яка підбадьорює і втішає, вміючи прощати. Немає сумніву, що, позначивши у книжці Шеллі два болючі для неї рядки, вона у своєму серці повторює інші слова; і читаючи всю ту поему, вона, либонь, плакала, як плакала магнетична Дама й довго думала про благодійні ліки, про чудесне зцілення. «Я ніколи не зможу бути твоєю!» Чому ніколи? Коли її опанувала справжня пристрасть у той день, у гаю Вікоміле, вона йому відповіла: «Я вас кохаю, кохаю, кохаю!»

Він досі чув її голос, незабутній голос. І тут Елена Муті увійшла в його думки, наблизилася до іншої, злилася з нею, пробуджена цим голосом; і помалу-потроху до нього повернулися думки про образи любострастя. Ліжко, в якому він спочивав, і всі навколишні речі, свідки та співучасники його давніх сп’янінь, потроху відступали, пропонуючи йому образи хоті. Переможений цими образами, він почав роздягати сієнку, огортати її своїм жаданням, уявляв позу покірного тіла, бачив її у своїх обіймах, утішався нею. Матеріальне володіння цією жінкою, такою цнотливою і такою чистою, стало здаватися йому найвищою, найновішою і найрідкіснішою втіхою, якої він міг досягти; і ця кімната здалася йому найдостойнішою для такої втіхи, бо надала б особливого смаку супроти профанації й блюзнірства, яким, на його думку, мав бути позначений таємничий акт.

Його кімната була релігійною, як каплиця. Тут були майже всі церковні реліквії, якими він володів, і майже всі гобелени священного змісту. Ліжко стояло на підвищенні з трьома приступками під балдахіном зі смугастого венеційського оксамиту ХVІ сторіччя з тлом із позолоченого срібла й золотими рельєфними прикрасами бляклого червоного кольору. У стародавні часи матерія, певно, була одінням священнослужителя, бо мала написи латиною і зображення плодів, які приносять у жертву: виноград і колоски. У головах ліжка був невеличкий фламандський гобелен тонкої роботи, гаптований золотом Кіпру, який зображав Благовіщення. Інші гобелени, прикрашені дворянськими гербами дому Спереллі, вкривали стіни, обмежені згори і знизу гаптованими зображеннями про життя Діви Марії й подвиги мучеників, апостолів і пророків. Завіса із зображенням притчі про дів мудрих і дів безумних і два клапті риз затуляли отвір каміна. Церковні меблі з різьбленого дерева завершували священне оздоблення кімнати разом із кількома виробами з майоліки Луки делла Робіа [192]та стільцями, накритими на спинках і на сидіннях священною матерією, де були зображені події сотворіння світу. Повсюди з вишуканим смаком були розкладені для краси й для зручності інші предмети церковного застосування: покривала для чаш, покривала для хрещення, кришки від чаш, ризи, нарукавники, єпитрахилі, обшивки для риз, покрови. На полиці каміна, наче на вівтарі, лежав великий триптих Ганса Мемлінґа «Поклоніння волхвів», наповнюючи кімнату сяйвом шедевра.